Вона знову кричить - не хоче чекати завтра
струмом по тілу - словом затерта мішень
всі як завше холодні, а вона нескорима й гаряча
прийде собі тихо, мов війна в непроханий день.
Мов кулі у тілі, гниють розтріпані рани
та що їй до того, як вона є сильніша від втрат
сьогодні-не завтра, рештки стирати зарано
що живуть собі разом поблизу убогих кімнат
Звиклий до тіней, натовп не чує свободи
нащо ж це небо, що б'є у вісімсот кіловат
він тихо кричить про старцями розтоптану сповідь
й про те що довкола - тривожо-нестримний набат
Та їй не до того, бо надто втікає той час
що був у долонях, неначе в страшному полоні
тепер він чужий, задушений сотнями фраз
і вона тепер зайва, байдужа і болісно квола
Але вона є, й вона знову пакує валізи
примчить на вокзал, чужі зігріватиме виходи
і байдуже те, що довкола лиш звуки колізій
бо чекання її - це бажання навчитися дихати
