Розтали в ілюзіях мрії, як хмари,
Коли були рівні посли й кочегари.
Сліпих ще багато сказати Вам мушу,
Тож досі хозари плюють в нашу душу.
Не ми ті вали величезні поклали,
Дорогу у світле кістьми вистилали.
І ті міліони - Вкраїни сини,
Лежать в Колимах не з моєї вини.
Тож поряд Русі не поставлю Орду,
Народ мій в "єдіной" пожив "на біду".
Одна в мене Мати,- ні теща, ні тесть.
Любити Вкраїну, я маю за честь!
Лежать на Колимаж і моїх два діда
Писали на них не хазари – сусіди.
Не фіни, румини, казахи чи німці
А наші сусіди і всі українці.
І руки в*язали, і допит вели,
І ті що стріляли теж наші були.
Причина тут Геть не в послах й кочегарах,
Що предки мої опинились на нарах
Десь глибше потрібно шукати її.
Не знайдем – загинемо браття мої.
Нас дурять, лякають, на брата цькують.
На брата щоб вилляли ми свою лють.
Що сталося з нами цієї зими.
Ми іншими стали неначе й не ми.
Собі новину ми зробили сумну.
В свій дім запустили злодійку війну.
Давайте будемо відверто і щиро
У собі шукати дорогу до миру!
По різному кожний з нас бачить дорогу,
Але в цій війні не буде перемоги.
Перша половина не моя, а автора якого я поважаю.
