Приємна сутінь огортатиме тіло її невагоме,
Вокзальні птахи замовкатимуть над її домом,
І тільки зорі пастельно криваві і місяць у повні
Проводжатимуть її до межі анексованої власним мороком.
Вона ще не знає, що втіха довкола неначе зима ефемерна,
Що люди, як ріки сплітаються крізь каміння,
Що це насправді жнива, що вона ще жива – не вмерла,
Що дощі в останнім вагоні повертають сумирно з півдня.
Ти ще не знаєш нічого, ти ховаєш обличчя у землю,
А все навкруги – демонтує у тобі тугу,
Тривала розлука корінням гіркого ревеню
Лікує чаями твою передчасну застуду.
Так народжуються думки, а поміж ними – слова,
Терпіння – найвища освіта з невизнаним атестатом,
І сходить на землю сріблястим дощем їхня ангельська стройова,
І глушить сезонні убивства мобільний їх оператор.
Бачиш, дівчинко, двері, що завжди по тобі закриті,
Нарочито існуючі, тривко в тобі живучи,
Такі ж невідомі, як осінь загублена в житі,
До якої щодня будуть тягнутись руки.