Жило плем"я мужніх і достойних людей. У них була царівна. Розумна, добра, мудра, відважна. І хоча часи завжди припасають випробування для тих, хто в них живе, плем"я давало собі ради і процвітало.
Та одного разу почалась справжня війна з сусідськими племенами, й на лихо царівна померла наглою смертю. Сіли старійшини й стали міркувати, що робити.
- Не можна казати зараз людям, що царівна померла. Важкі часи, не витримають люди такої новини, зашкодить це нам перемогти...
Так і вирішили, що замовчуть від решти племені про цю страшну новину. А для того, щоб ніхто не сумнівався, що вона жива, то сповістять про її хворобу, ніби то вона втратила дар мови і все переказуватиме підданим своїм через них, старійшин. А у свята та дні перемог вітатиме люд своєю присутністю. На цьому й пристали.
Час йшов, справи житейські вершились. Зазнавало плем"я втрат, здобувало звитяги. На урочистостях завжди на троні вітала земляків царівна. Щоразу пишніше одягнена і все яскравіше розмальована.
От і війна скінчилась. І мир святкували. І здобутки миру святкували, і ще щось... святкували.
Незмінно вітала царівна. Все менше її було видно за блискітками одеж і фальбанами, і пір"ями, і фарбою на "обличчі" чи масці... І ще запах... Ну що вдіяти? Запах святкувань ставав все виразнішим і важчим.
Стали ширитись поговори, ніби царівна не справжня, а якусь мумію висаджують на трон замість неї.
Поділилось плем"я на три частини. Одна - байдуже ставилась до того, чи справжня царівна, чи ні, друга - скаженіла від прихильності до царівни і старійшин, традицій і навіть запах важкий вважала чимсь майже святим, третя - підозрила несправжність царівни і брехню усюго, що діється й готувала переворот, раз від разу пручаючись волі старійшин все активніше і прагнучи звільнитись від тієї розцяцькованої мумії з ритуалами, що давно вже погано пахнуть.
Врешті доборолись, що не стало племені... Не стало старійшин, які колись не дозволили статись тому, що сталось й так...
