Старий сидів на краєчку кам"яного берега. Дивився просто поперед себе - на море яскравих рекламних зображень, які змінювали один одного, канули кудись вниз, виринали оновленими кольорами, плескались, як риби, здіймались фонтанами, закликали купувати, продавати, їсти, літати...
Старий бідкався. Мовчки. Собі сам, що досі не осліп. Чому так вперто Бог не позбавляє його старі очі зору? За що йому оцей сором, оцей глум над пам"яттю?
Він намацав правою рукою камінець. Роззирнув його. Камінь був розміром у пригорщу старого. Тут в погляді блиснув азартний сплеск і старий з усіх своїх невеликих сил заніс руку над головою. Жбурнув камінь далекло вперед, де якраз розгорнулась велетенським полотном обіцянка побачити море всього за 15 монет. Перегляд моря триватиме не 15 хвилин, як раніше, а 25. Камінь на якусь мить, минаючи "екран" зображення, пустив кільця від себе, які росли і ширились, спотворюючи візуальність реклами.
Старий знав, що за такі жарти не похвалать і скоро до нього приїдуть, щоб оштрафувати і продовжити заборону на перегляд моря ще на 10 років. Ну то й шо? Йому й так накрапало заборонами років 60-ть. Він стільки вже й не проживе. А от штраф може й просто стягнуть з його соціальної картки. То ніхто й не приїде?
Його засумутила ця думка.
Голодувати він звик. Штраф, то не так вже й страшно, а от було б з ким хоч поговорити, якби офіцер ще й виявився не цілковитим придурком...
Важко зітхнувши, старий піднявся з каменя і тримаючись скелястої стіни зліва від себе повільно попрямував до своєї халупи. Справа від нього блискали різними кольорами букви, цифри, змінювали одна одну реклами.
Вже й сонце майже зайшло, і старий вирішив влягатись до сну, коли у двері постукали. За хвильку на порозі стояв високий молодий офіцер у гарно скроєній формі.
- Доброго вечора. Що, не йметься Вам, Васко?
Старому сподобалось, що молодий чоловік знає, як його звуть. Саме звернення за іменем свідчило вже про якусь повагу, чи принаймі видимість її.
- А як звуть Тебе? - без особливих церемоній спитав старий.
Офіцер не чекаючи запрошення пройшов всередину і сів на крісло коло столу.
Він витяг протокольний носій і не відриваючи уваги від загрузки даних у нього повільно промовив:
- Мене звати Гуга. Але це не має значення.- після паузи він продовжив,- минулого року Ви вчинили такий самий злочин, чим спотворили ефект від пропонованої владою інформації у розмірі вашої річного соціального балансу, тепер це Вам так дешево не обійдеться. Штрафи підвищено два місяці тому і Вам належить до сплати... Вам належить...
Старий не дав договорити офіцерові:
- Ти, хлопчику, рахуй все, що там мені належить і не переймайся. Я так давно живу, що не боюся померти з голоду. Я вже пережив голод після першого бунту проти заблоковування моря і другу революцію, і криваву розправу з опозицією і ваші мирні врегулювання... Я пережив і дожив до сьогоднішнього дня. А знаєш скільки я вже не бачив моря? Хочеш зі мною, з тим, хто вже не пам"ятає обличчя мами, але пам"ятає, як сіріє море на світанку, коли сонце встало огорнутим у поволоку хмар, як воно вибухає кольорами і блиском від очищеного враз грозою неба, як воно ховає свою бірюзу, як дівчина сором рум"янця у темряву тіні, що кладе на море ніч? Хочеш зі мною порахувати...Спитай мене чи сниться мені воно? Спитай!
Старий аж зади́хався. Він стояв посеред бідної кімнати з вицвілими стінами і підлогою, сам ніби вицвілий і тільки його старечі щоки якось хворобливо зачервонілись і горіли у склі очей.
Офіцер майже заворожено дивився на старого. Далі ковтнув слину, ніби горло йому пересохло, опустив голову до протоколу і продовжив своє:
- Вам це стане... Вас позбавлено на два з половиною роки допомоги від муніципалітету. При наступному випадку такого вашого хуліганства по Вас приїде бригада ґарди і Вам загрожуватиме арешт до п"яти років.
Старий продовжував стояти, тільки його почав бити дрібний тік. Він відступив пару кроків і зовсім без сил осів на ліжко.
У кімнаті висіла тиша. Довго.
- Я ніколи не був бунтарем. Я не брав участь в протестах проти влади і не відстоював прав на те, щоб бачити море, як то було з прадавніх часів.- старий говорив повільно і ніби сповідуючись. - І коли ці протести були ще ніби забавками, і тоді, коли влада кров"ю вмила усіх, хто не погоджувався... не погоджувався купувати можливість дивитися і бачити море. Мені завжди, завжди, завжди здавалось таким безглуздям і жорстокістю відібрати у людей те, що створив Всевишній і подарував людям просто так, бо воно Ним створене, як і сама людина... Що коли вже поза рік часу муніципалітет вмикнув екран замість моря, я ще не вірив, і десять років - я не вірив, і ще навіть рік тому - я не вірив. Я повірив в це сьогодні. Не знаю чому? Не знаю... Я повірив в те, що я вже ніколи не побачу моря... Може тому, що з цим просто змирився?
Наступного ранку офіцер Гуга після першої перезмінки біг у сусідній банк. Він ледь дочекався своєї черги. Купив один абонемент на перегляд моря тривалістю в один день.
- Васко... Васко?
Старий підвів очі. Не зразу розрізнив, хто навис тінню над ним. Він сидів на своєму улюбленому місці кам"яного схилу, спершись спиною об скелю і звісивши ноги в потік реклами.
- Це Ти, Гуга? Ти чого тут? Я сьогодні не хуліганив...Здається.
- Ні, ні... Я тут... Я тут, бо купив Вам море.
- Що? Що Ти мені купив?
- Я купив Вам море. На день перегляду. Через годину оператор відімкне вашу особисту візію муніципального блоку. Ви зможете цілий день спостерігати море.
Старий мовчав, сидячи з заплющеними очима.
- Васко! Васко? Ви мене чуєте?
Молодий чоловік злякався, що старий помер. Він потормошив його за плече.
- Я не хочу...- голос старого був тихим, але певним.
- Як не хочете? Чому? - майже крикнув Гуга.
- Йди. І я піду за кілька хвилин. Я не хочу. Не відбирай у мене мого смирення. Йди.
Гуга хотів так багато сказати, пояснити впертому старому, врешті примусити його... Але не посмів. Ще трішки постояв ошелешеним власними думками і рішенням старого, пішов.
Васко за якийсь час теж хотів піднятись і піти, але не зміг. Його тіло йому відмовило. Він силувався хоча б поворушитись.
Час спливав. Перед очима старого розверзлось блакиттю і безборонністю горизонтальності море. Море.
Йому подумалось: "Чому? Чому море лежить внизу? Під небом, під людьми?"
І він летів вниз, чи злітав вверх - туди, де море ніхто не відбере, де воно усюди.
ID:
510738
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 11.07.2014 19:11:01
© дата внесення змiн: 12.07.2014 03:07:06
автор: Маріанна Вдовиковська
Вкажіть причину вашої скарги
|
