«Все почалося п’ять років тому. Тоді я була наївним дівчиськом, що вірить в чудеса, в щирість людей і світле майбутнє. Як виявилось, цього не існує в принципі. Мабуть, це все звучить дуже песимістично та депресивно, але так буває, коли ти в двадцять три почуваєшся зморшкуватою старушенцією, що повчає однолітків, як їм жити».
Вчора у видавництво молоденька авторка принесла рукопис, який починається такими словами. Ці речення так вразили мене, що я вирішила перечитати «дітище» дівчини і якось посприяти тому, аби книжка побачила світ. Що ж могло так розламати цю милу тендітну натуру, щоб вона написала книгу з таким початком?
Сонце обіймало асфальт, а я, понуривши голову, йшла в редакцію. Ви не подумайте, робота редактора доволі цікава, в твоїй голові завжди тисяча і один факт, а синонімічний ряд там наче зі словника. Звісно, є і мінуси. Передусім ти скоріш за все сірувата мишка із зібраним у хвостик волоссям, можливо, на носі красуються окуляри, бо від вичитування текстів зіпсувався зір. Твої філологічні замашки та виправлення, майже точно, набридли близьким і дратують їх, а особисте життя бажає кращого. Так от, сьогодні я у сірій футболці та джинсах, волосся зібране у ґульку, на плечі велика сумка, з якої стирчать рукописи. Один із них – той особливо цікавий для мене.
Редакція виявилась порожньою. Ах, так, сьогодні ж вихідний. Не дивно, що тут порожньо. Добре, що в мене є ключі від видавництва. Невеличку захаращену кімнату видавництва намагалось поглинути сонце, проте шансів на це в нього було небагато. Я намагалась не думати про те, що було і як, проте не особливо виходило. В останні дні мені не вистачало терпіння до Андрія. На щастя, в мене є робота, яка рятує від усіх видів депресивних думок. Ковток міцної кави з корицею потрохи повертав до життя.
Я увімкнула легку інструментальну музику, сіла за своє зручне крісло і почала читати рукопис. Зразу відчувалось, що в моїх руках – вистраждана, сповнена болем та криками душі книга, яка, очевидно, зацікавить читачів. Автори-початківці ще не виписані, а тому в перших творіннях реалізовують себе вповні, викладають душу, як десерт, на тарілочку і дають нею посмакувати усім охочим.
………………………………………………………………………………………….
Чи варто вбивати себе правилами, які невідомо-хто придумав? В ім’я чого ми дотримуємось тих канонів? Чому ми замовчуємо те, що нам неприємно, зціпивши зуби під лицемірною усмішкою? Щоби іншим було добре? Щоб люди казали, який ти приємний співрозмовник?
У мене немає друзів. Всі ті, кого я вважала колежанками на все життя, в якийсь момент зникали з мого життя. Мовчки або зі скандалом. І я не шкодую, бо так мало бути. Мені непотрібні ті, хто не бачить в мені мене. Нехай егоїстично, але це так. Чи можна вважати другом людину, яка не відрізнить твою щиру усмішку від фальшивої? Яка торохкотітиме лиш про себе, забувши запитати, як твої справи? Яка вважатиме за норму відбивання хлопця? Яка користуватиметься тобою як живою енциклопедією? Навряд чи. Непотрібні такі друзі. Краще самій бути, аніж з такими.
Зараз відчувається, яким їжаком я стала. Інтроверт на клітинному рівні. Уникаю контактів з людьми, стараюсь не виходити з дому. Постійно сиджу вдома і читаю. Раніше ж не була такою. Було байдуже, хто що подумає, тішилась життю, співала на вулицях скільки вистачало голосу, була допитливою до всього, що бачила. Мріяла собі, складала списки, чого хочу досягнути, вчила все захоплено, думала, колись в житті пригодяться ті знання. Не пригодилось. Розмріялось. Не співається більше вголос, не хочеться радіти сонцю чи дощу, нема бажання куховарити, як колись, експериментувати з чимось. Люди допомогли. Приземляли мене, приземляли. І їм вийшло. Вони змогли зробити з мене овоч, який не знає, що має робити зі своїм життям. Ніколи не слухайте тих, хто каже, що вам щось не під силу. Кожен робить висновки по собі. Тому, як на мене, є два правила в житті: розрізняти, коли потрібно промовчати чи виговоритись, і вчасно переставати слухати премудрих невдах, які тобі розказують, що і як робити, аби досягти успіху.
………………………………………………………………………………………….
Я задумано сиділа і міркувала над прочитаними рядками. Чи дотримуюсь я тих правил, про які вона пише? Залежно від ситуації. Буває, можу наговорити купу всього в стані афекту, а можу мовчати неймовірно довго, заховатись в свою мушлю і не вилазити з неї. Але чи вмію я закривати вуха вчасно? Це, мабуть, надталант. Якщо лаконічно, пофігізм. Але ні, не так, «БАЙДУЖІСТЬ». Хоча все ж таки пофігізм. Треба називати речі своїми іменами, нехай навіть і не літературними. Мені потрібно багато чого навчитись. Вміння чути, коли потрібно, і втрачати слух, коли говорять «премудрі невдахи». Давати собі шанс жити так, як ти заслуговуєш. Знати собі ціну. Не розтрачати нерви під впливом гострих слів. Вміти адекватно висловити невдоволення. Знати межу терпіння. Стати в міру пофігісткою.
Телефонує Андрій. Не хочу брати трубку. Зараз все буде по колу. Я погана, бо приділяю йому мало уваги, він планує наші вихідні, а в мене термінове редагування рукописів, бо терміни горять. Він хоче кудись поїхати, а мені бракує відпочинку вдома, можливо, без хитро-мудрих романтичних вечерь, а просто полежати за якимось фільмом, відіспатись досхочу, а вранці зготувати смачний сніданок. Або і не готувати, а замовити додому. Дозволити собі відпочинок. Дозволити собі бути жінкою. Жіночною жінкою. Потім зателефоную йому. Скажу, що була надто зайнята рукописом. Роблю ще кави і сідаю читати далі.
………………………………………………………………………………………….
Ми народжені для того, аби бути вільними. Вільними від думки інших, у виборі друзів, сподобань, професії. Грубо кажучи, ми маємо мати право вибору. Не можна, застерігаю вас, не можна пов’язувати себе з диктаторами, які заберуть можливість обрати, ким і яким бути. Як тільки у вашому житті появляються такі люди, хочете ви цього чи ні, вони викрутять вас, як губку, сто вісімнадцять разів, розіб’ють вашу самоповагу, опустять нижче плінтуса самооцінку, перекреслять вашу сутність у вас. Будьте обережними. Вчіться розрізняти таких емоційних, енергетичних вампірів. Вони роблять вас немічними, мов новонароджені кошенята, аби ви думали, що нікому, окрім цього диктатора непотрібні, бо ж ніхто інший і не гляне у ваш бік. Вони будуть вказувати, що вам вдягати, з ким спілкуватись, що писати, яку музику слухати, у що вірити. Побачите. Втікайте від таких що є духу. Повірте.
………………………………………………………………………………………….
Мені траплялись енергетичні вампіри. Вони висмоктували з мене життя. Спочатку ніжно, краплинами, а потім цілими склянками. Поспілкуєшся з людиною – і вже нічого не хочеться. Думаєш, чи то повішатись, чи втопитися. У вас бувало таке відчуття? У мене бувало. І це зовсім неприємно. В такі моменти особливо важливим є зупинити свій егоїзм. Дати собі морального прочухана, бо такі люди не варті таких думок. Взагалі ніхто і ніщо не вартує суїцидальних роздумів. Життя потрібно берегти. Бо рано чи пізно ти зустрінеш ту людину, від думки про яку на губах появлятиметься усмішка, зустрічей з якою чекатимеш понад усе у світі, обійми якої рятуватимуть від усіх негараздів, поцілунки якої змусять забути про все. Ти зустрінеш того чи ту, що зможе мотивувати тебе й підтримувати, розуміти без слів, навіть до того, як ти подумаєш щось. Ця людина матиме з тобою багато спільного, але у вас будуть і відмінності у характерах та вподобаннях. А найважливіше – Він чи Вона «бачитиме в тобі тебе». Заради цього варто жити. Потрібно відстраждати своє, неодноразово наступити на граблі, аби цінувати належно таких людей.
Чи Андрій – саме та людина? Навряд чи. Не думаю, що колись ми створимо сім’ю, що через кілька років поведемо нашу дитину в перший клас, що разом будемо до кінця життя. Він бачить, що я змінилась, але не розуміє, в чому справа. А я просто втомилася бути мужиком.
ID:
508739
Рубрика: Проза
дата надходження: 02.07.2014 01:49:03
© дата внесення змiн: 25.01.2015 19:20:56
автор: Оксана Сова
Вкажіть причину вашої скарги
|
