Просинаюсь з думою про тебе,
Бо вночі примарилось мені:
Я руками прихиляю небо,
Щоб згоріть в його святім вогні…
Все, що в небі – вічне і красиве,
Через тебе, рідна, пролягло…
Наодинці я не маю сили
Будувати храм лихим на зло.
А відтак плетуться дивні вірші,
І сумує пісня солов’я! –
Вже життя не хоче бути іншим,
Бо кохаю до нестями я.
Відчуваю твій далекий подих
І тамую свій гортанний вдих,
Щоб не вмисно не злякати подив –
Рій думок про тебе молодих.
І нічого вже тут не поробиш –
Наша доля нас навік єдна:
Хоч у світі різні є дороги,
Нам дісталась, певно, лиш одна.
І від неї нікуди нам дітись:
Хоч петляють – зійдуться шляхи!
Й хай простять нам вже дорослі діти
Й помисли, і вчинки, і гріхи.
тоді посвятотатствую: хай ніколи не кінчаються такі гріхи, бо має вічно тривати таке життя! в вас, в ваших внуках продовжитися, відізватися і цим, вами сказаним словом, і доповнитися їхнім - бо від красивого народжується красиве!
а гарно ж як можете про красу, і про любов оту знайдену, що чомусь в гріховне вбрання вам вбираєть (нема у любові гріха, немає!!), і про цей світ, що так у вас відзивається... гарно! співайте, бо не всі можуть, бо не всім вміється так!
Олекса Удайко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Чудовий вірш, пане Олексію!
В цьому розмірі в мене була мелодія. Я запропонував колись її Лані Сянській. Вона написала свій вірш. Ваш вірш теж до неї дуже пасує. Якщо хочете, беріть фонограму. http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=244126
Олекса Удайко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00