Одного осіннього ранку я переступила поріг учительської. Кабінет зустрів мене яскравим сонячним світлом і запахом дерева та фарби після ремонту. Тут нікого не було, бо вже розпочався перший урок. Я ж не мала уроків і трохи запізнилася... Я дуже хвилювалася, бо це вперше мене направили у школу після закінчення інституту...
Навпроти дверей стояв довгий дерев'яний стіл і я попрямувала до нього. Під ногами незадоволено заскрипів свіжо лакований паркет...
Я сіла за стіл і поклала сумку біля себе. Тут було затишно, але я ніяк не могла заспокоїтись у свій перший робочий день. Що чекає мене на новому місці?
Я почала роздивлятися довкола: високі книжкові шафи коричневого кольору, велике вікно, золотиста люстра і розклад занять на стіні...
Я підійшла до вікна. Високі тополі шелестіли своїми ще зеленими листочками... Серце шалено калатало, тремтіли руки, а щоки горіли, але ранкове свіже повітря війнуло мені в обличчя... Я заплющила очі - шум дерев, спів пташок вдалині, звук трамваїв, машин, дитячий сміх та ранкова прохолода заспокоїли мене. Я глибоко вдихнула, відкрила очі і обернулась, щоб піти до столу. Переді мною стояв чоловік. Від несподіванки я скрикнула, а він розгублено дивився на мене. Тоді насупився і запитав:
-Що ви тут робите?
Мені відібрало мову. Я не розуміла його суворого тону - наче я якась злодійка і прийшла сюди аби щось поцупити...
Запала тиша. Він повторив питання. Нарешті я зібралася із думками і відповіла:
-Я вчителька зарубіжної літератури...
Його обличчя посвітлішало, зник колючий погляд і очі сповнилися якимось теплом.
-Он як... Отже це ви... Що ж, вітаю вас у нашій школі...
-Дякую - розгублено відповіла я.
Чоловік підійшов до столу і почав розкладати зошити.
-Вибачте, що налякав вас. Я подумав, що якась учениця зайшла до учительської...
В голові промайнула думка - невже я схожа на ученицю?
Лише зараз, на відстані кількох кроків я змогла роздивитися свого співрозмовника. Це був чоловік років 40-45, зі смаглявою шкірою, крупними рисами обличчя, карими очима і темним волоссям... На ньому був коричневий светр із білим комірцем і чорні джинси.
-Вибачте, я не відрекомендувався... Володимир Сергійович. - чоловік посміхнувся і простягнув мені руку. Серце стислося від його посмішки. Дивно... Чому?
-Марія Василівна - потисла я його руку.
-Так краще - продовжував усміхатися він.
-А що ви викладаєте? - не змогла я втримати своєї цікавості...
-Математику.
Я посміхнулася у відповідь. В нього добрі очі і тепла посмішка... Певно, він приємна людина...
-Вибачте, маю іти на урок... Ви поки що звикайте до нового місця... - він посміхнувся, узяв стопку зошитів і поспішно вийшов у коридор.
Я зітхнула і знову сіла за стіл. Позбавитися хвилювання мені так і не вдалося...
Після уроку прийшла директорка і багато вчителів - усі жінки. Колектив радо прийняв мене, хоча особливої щирості я не помітила... Що ж, не дивно - ми зовсім не знали одне одного. Я відчувала певний дискомфорт, спілкуючись із цими впевненими, дорослими жінками. Майже усі вони були вдвоє старші за мене, мали чоловіків і сім'ї. Я почувалася у їх оточенні білою вороною...
Доки не прийшла Ольга. Ця дівчина як маленьке торнадо пронеслася по кабінету, змітаючи все на своєму шляху і якимось дивом зупинилася біля столу. Її скуйовджене волосся пшеничного кольору і яскравий одяг привертали до себе увагу. Поважні жінки ледь помітно скривилися, побачивши її, але дівчині до того не було діла. Вона була зайнята! Висипала на стіл вміст своєї сумочки і почала щось шукати серед різних речей…
-Куди я її поділа? Де моя помада?! Ох, ніколи нічого не можу знайти в цій Богом забутій сумочці!
-Богом забутій сумочці? – не втрималась від усмішки я. Дівчина заклякла на хвилину і подивилася на мене. Запала тиша.
-Ви хто? – здивовано запитала білявка.
-Я нова вчителька зарубіжної літератури – Марія Василівна. Рада знайомству! – відповіла я.
-Навзаєм – посміхнулась моя співрозмовниця – А мене звуть Ольга Петрівна. Можна просто Оля.
-Просто Марія – усміхнулась я і простягла руку.
Білявка потиснула мені руку і, усміхнувшись, зникла у коридорі.
Перший робочий день пройшов досить добре. Я познайомилася зі своїми учнями. Вони виявилися справжніми янголятами на вигляд і справжніми дикунами за поведінкою. Не знаю, як я витримала 8 годин криків і галасу…
Але коли збиралася додому, помітила, що Володимир Сергійович стежить за мною краєм ока. Дивно… Що йому потрібно…
***
Пройшло уже три місяці з того часу, як я прийшла викладати у цю школу. Стосунки із вчителями складались не дуже приязно… Відчувалися певні заздрощі з їх боку… А от із Ольгою ми подружилися.
Одного ранку я, як завжди, проводила урок зарубіжної літератури. Раптом до класу зазирнула заступник директора і сказала, що мене викликає до себе наша директорка. Я хутко зібрала речі, дала завдання учням і пішла до кабінету начальниці.
Директорка зустріла мене приязно, не так сухо, як завжди. Але серце в мене було не на місці… Я передчувала щось лихе…
-Як добре, що ви знайшли спільну мову з усіма нашими учнями… Ваші професійні якості досить високі і я дуже…
-Перепрошую, у мене йде урок… Кажіть, будь ласка, ближче до справи…
-Гаразд. Мені дуже шкода, але я маю повідомити вам прикру новину… Це… це… Як би вам сказати…
-Ви хочете мене звільнити? – вихопилось в мене.
-Аж ніяк.
-Тоді в чому річ?
-Вибачте, я не знаю, як вам це повідомити…
-Кажіть! Ви мене лякаєте!
-Перепрошую. Ваша бабуся… Ваша бабуся сьогодні померла…
Від хвилювання мене всю трусило, потемніло в очах, підкосилися ноги і на якийсь час я втратила свідомість…
Я вибігла на вулицю, вмиваючись сльозами, і впала навколішки перед центральними дверима школи. Падав перший сніг… Я ніяк, ніяк не могла змиритися з тим, що почула… Бабуся виховувала мене замість матері, яку я ніколи не знала… І от тепер її немає… Її! Людини, яку я знала із самого народження! Сльози градом котилися по моєму обличчі… Як же так! Іще вчора все було гаразд… А тепер моє життя зигзагом прорізала лінія на «до» і «після».
Хтось дбайливо обійняв мене за плечі, накинув щось тепле мені на спину і обійняв мене. Я підвела голову і побачила… вчителя математики. Він стурбовано дивився мені в очі.
-Я з тобою. Тримайся. – і він стиснув мене в обіймах сильніше.
Раніше я почала б вириватися з будь-чиїх обіймів, але не зараз… Зараз мені потрібна була підтримка… І я її отримала.
Через півроку ми вже стояли перед вівтарем і давали обітниці одне одному. Ну а я – чекала дитинку. Ми назвали нашу донечку Сара. Ми стали янголами одне для одного і я вдячна Богові за цю нашу зустріч.
2011 – 2014 рр.
ID:
507144
Рубрика: Проза
дата надходження: 24.06.2014 20:12:31
© дата внесення змiн: 24.06.2014 20:12:31
автор: Sereniti_Flawia
Вкажіть причину вашої скарги
|
Всегда интересно читать про человеческие судьбы...У вас получилось... 
