Квітень. Квіти. Віти. Ти…
Навесні особливо гостро хочеться жити. Неважливо, чи хотілося тобі цього раніше, але з’являється страх не встигнути цього зробити. Це відчуття настільки загострюється, що аж поколює в грудях, коли з’являється навіть найменший шанс жити не настільки повно і безапеляційно.
Для когось розкіш – нове авто до колекції.
Для когось розкіш – просто вдихнути на повні груди.
Комусь вмирати не страшно, комусь навіть хочеться.
А як воно, свідомо доживати останні дні? Вдягати маску, мовляв, гляньте, мені краще, літо, ще по гриби восени підемо… а самому знати, що гриби вже виростуть з того дощу, який литимуть по тобі, за тобою. А як воно, сприймати кожен напад їдкого кашлю за останній? Боятися не смерті, а того, що цей клятий кашель не дасть тобі всміхнутися востаннє їм, таким рідним і наляканим. Як воно? Лишатися наодинці і не плакати, або ж плакати, та так, аби не впіймали на цьому, бо тоді стане страшно, а лякати найрідніших – ото найбільший твій страх. Вкладати стільки ніжності в такі звичні слова, дотики, погляди, аби не видати свого прощання, але щоб лишити якомога більше спогадів, які вони точно згадають.
Як? Говорити про погоду, думаючи винятково про небо, говорити про політику, думаючи про Небесний суд, говорити про майбутнє, живучи тільки теперішнім. Як?
Всі найважливіші слова-погляди-дотики, котрі ти залишаєш зараз, всі вони зрозуміють вже потім, вже п і с л я т о г о…
Люди, незалежно від їх статусу, віку, статевої та релігійної ознаки, люблять або гроші, або можливості, котрі вони дають. Це правильно, це логічно і розсудливо, раціонально, тверезо, по-дорослому, тощо. Але що з того запам’ятовують наприкінці всього, в кінці кінця? Я, наприклад, запам’ятала його усмішку… Усмішку людини, котрої вже через 7 годин не стане.
Я запам’ятала, що його усмішка (завжди тепла і домашня!) не була ще ніколи т а к о ю ніжною і справжньою, як тоді. Його «добраніч» того вечора було таким наповненим, що більше не треба було жодних слів, аби описати всю його любов до мене, його завжди маленької, капризної онуки.
Хіба ж це означає, що він не робив мені дорогих подарунків, не купував солодощів і не водив на атракціони? Ні. Все це було. Навіть надмір всього цього, бо відмовити мені він не міг ні у чому. І все це я пам’ятаю і ціную, але найперше згадую його добру і ще зовсім молодечу усмішку, його непомітний потиск руки, який виявиться останнім і саме тому – таким дорогим і важливим, його тихе одиноке «добраніч», яке для мене – найкрасномовніше у світі.
А далі буде лише пам'ять і нечасті сни, такі реальні і болісно-необхідні.
І назавжди лишиться усвідомлення того, що останні дні хтось рідний проживав, знаючи, що вони о с т а н н і, але через всю свою любов до своїх найближчих навіть кивком чи порухом брови не видав болю і суму, який сидів всередині.
І говорити про погоду, думаючи винятково про небо, говорити про політику, думаючи про Небесний суд, говорити про «завтра», живучи лише «сьогодні». І вміти торкнутися востаннє так, щоб ніхто не зрозумів, що ти прощаєшся, але потім, опісля всього, зрозуміли, що цей доторк – найважливіше і найперше, що можна згадати. Бо що згадується в кінці кінця?
Квітень. Квіти. Віти. Ти…
(Найріднішому) Частина ІІ
А наша грушка, як колись
вродила,
І дуже швидко почались жнива.
А я люблю Тебе, а не любила,
Люблю хоч вмер, люблю, бо я
жива.
А знаєш, я, не бувши довго
вдома,
Іду на пальцях: не збудити б
лиш…
Бо я ще досі того не свідома,
Що Ти тепер аж надто міцно спиш.
Немає гойдалки, і моя втіха
Уже давним-давно — металолом.
А Ти ж мене розгойдував до
сміху
І я у щастя тикалась чолом.
А Ти мені — сопілочки вербові,
А я до тебе все на Ти й на Ти.
Боюся, що святішої любові
Мені ніколи більше не знайти.
А знаєш, я так чітко пам’ятаю:
Із під вушанки видно сивину,
А погляд в землю. Й я себе
картаю,
Що до сьогодні, рідний, не збагну,
Яка тривога очі засмутила
І що прибавило Твого жалю?
Та я ж люблю Тебе, а не любила.
Поки жива — то я Тебе люблю!
Дощить, дощить… А у полях
пшениця.
Весь день дощить. Ото і по
жнивах.
І тільки десь комусь колись
присниться
Піджак без ґудзиків на рукавах.
Марія Мастикаш
Юля Фінковська відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
З часом біль справді притуплюється: сльози перестають навертатись на очі, після кожного спогаду... Але це не означає, що ця людина стала нам менш дорогою, не означає,що ми перестали любити і пам'ятати. Не думай,що це зрада. Ти віруюча? Якщо так, то молися за свого дідуся. Бо душі померлих відчувають, коли за них моляться і хто саме молиться. Допоки ми будем молитися, вони не будуть відчувати себе зрадженими і забутими...
Юля Фінковська відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую, сонечко)
Віруюча, молюся часто і багато, він мені часто сниться, попереджає, заспокоює, радить. От тільки вже майже рік минув, а все приїжджаю додому і відчуття, що він там чекає...
Дякую за хороші слова.
Співчуваю. І розумію тебе. Три роки тому я теж втратила дідуся, якого забрала невиліковна хвороба... Людина живе доти, доки живе пам'ять про неї. Наші найдорожчі житимуть вічно у нашій пам'яті... Молімося за них...
Юля Фінковська відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
І мого забрала хвороба, інакше він жив би до 100, наснаги йому не бракувало.
Кажуть, час лікує, а я всяко борюся проти цієї фрази, бо мені здається зрадою його пам"яті, якщо час вилікує мене від болю втрати.
І я тобі співчуваю! Бо ніхто не зможе зрозуміти, поки сам не втратить.
Щемно... Боляче... Дуже часто згадую ту останню мить прощання восени... Мама їхала до сестри, ненадовго, перезимувати... Але навесні у глибокій скорботі ми всі зібралися її назавжди проводжати
Розумію тебе і співчуваю всім серцем!
Юля Фінковська відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую, Олечко! І я Вам співчуваю, бо у втрати немає терміну, вона важка, незважаючи на час, що минув від тих пір.
Я просто хотіла передати ідею цінувати кожну маленьку мить поряд із близькими, бо вона може виявитися останньою.
Дякую за розуміння!
