З громом і жахом ввірвалась війна,
Тоді, в сорок першому, ніхто ще не знав,
Що завтра, можливо, він більш не зустріне
Родину і друзів. Не ввійде в хатину,
Де діти і внуки не скажуть: "Дідусю!
Ми всі тебе любим, і татка, й матусю!"
А лиш чорна хмара усіх розжене,
І смерть півнароду умить забере.
Що після війни не побачиш нікого,
Лиш зморені руки й хатину убогу.
Було так і з дідом, що сам залишивсь,
Й чужого сирітку ростить зголосивсь.
І кожного ранку, вже після війни,
Дід мовчки чекав від рідні новини.
Хоч знав, що померли усі на війні,
Та в тихому смутку чекав він всі дні.
Чекав на пероні, що будуть летіть
Брати-журавлі, та їх не зустріть.
Сидів з ним хлопчина і думку гадав,
Чому цей дідусь журавлів так чекав.
І старець сказав сирітці в отвіт:
"То всі мої рідні шлють нам привіт".
Чекав, що птахи йому знак подадуть,
Надіявсь, що піде він в довгую путь.
Не знав уже дід скільки часу пройшло,
Та ось журавлі здійнялись над селом.
І потяг прибув за зовом птахів.
Дідусь мовчки встав - до колій побрів.
На мить зупинився, до неба всміхнувсь,
Старий як на крики птахів відгукнувсь.
І ніби війни, ні жахіть не було,
Лиш тихий хлопчина побрів у село.
Розчулило 
