Я тебе не люблю...та знаю,що і ти нелюбов’ю сниш…
Зранку серце своє вмикаю...
Пульс -болотний,немовби стих...
Чашка кави тренує розум,щоб мотор все ж відстукав ритм...
Зігріваєш холодний подих...
Стан амебний,а ти вже й звик...
Ти не любиш мене ...сховавши почуття в закапелку “ікс”;
Я втомилася дослухатись...відміняючи статус “екс”...
Я тебе не корю,я вдячна...за взаємність окремих днів;
За наш дотик до стану «щастя»;за можливість вважать “своїм”.
За недоспані очі ніччю через опіки синіх сліз...
За страх втрати;за слабкість в звичці геть не здоланих катаклізмів...
Я тебе не люблю...та вірю,що ти Богом мені був дан.
Не бентежить наївність мрії!Чом ж мовчанням мій біль розп'яв?!
Ти не любиш мене...та віриш,щиро віриш,що ще твоя...
Кров вбирає химерна думка:що ти з Місяця,з Сонця-я…
Я тебе не люблю...й все ж вірю,досі вірю у спільність душ...
Не люблю тебе!
Лиш хворію...
Невід'ємно хворію вслух...
Ви точно передали стан, в якому Кохання стає Хворобою. Говорю так, бо вже пережив це. Одужав, але рубці від болі залишилися як Згадка, що час від часу примушує здригнутися. Щастя Вам!
Христина Рикмас відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую вам,Вікторе,і за розуміння і за таке "потрібне" побажання