Коли починало світати
І зорі здійнялись увись,
У сизім ранковім тумані
Дві тіні примарно вились…
Колись це було два кохання,
Колись це було два крила;
Орфей розважав Еврідіку…
Віднині лиш пам’ять жила.
А все починалось так гарно –
Як квітли барвінки в гаю.
Вони танцювали в розмаї,
Як діти маленькі в раю.
Він плів їй вінки із ромашок,
Вона усміхалась йому,
І «завтра» для них не існує,
Й немає питання «Чому?»
Весь світ був для них у тім місці,
Де очі іскрились ясні,
Ні ласки, ні мами, ні тата
З дитинства не знали вони.
А як їм хотілося жити,
Кохати, летіть в небеса!
Це там дві душі зійшлись разом,
Де впала ранкова роса.
Та кожному послана карма.
Інь-ян має два кольори.
І можна прожити безчесно.
А можна прийняти дари.
***
Ось раз він читав їй Шекспіра,
Не збившись ні разу з рядка.
І ніч-одаліска над ними,
Й лоза виноградна витка.
А він нещодавно побився,
Її захищав все – Любов.
І той, що проводив всю банду
Поклявся зустрітись з ним знов.
Зловісно і хрипко тремтнула
Суха виноградна лоза –
У мить, коли Бог кліпнув оком,
Для неї скінчилась гроза.
Урвались Шекспіра сонети,
І змовкли ті спраглі вуста. –
Йому ж так хотілося жити!..
А їй – жити з ним просто так.
І впала русява голівка
На груди того юнака,
І скло від побитої шибки
Стискала тендітна рука…
***
Про них не згадали і потім,
І сад бур’яном заростав.
Вони ж просто Божії діти,
Для них happy end не настав.
От знову виходило сонце
І гріло воно новий день,
І все знов було гармонійно,
Але вже без двох людей.
