Я не пам’ятаю день народження свої ненависті до Росії та росіян, але здається це сталося задовго до захоплення Криму. Нехай кому добросусідство стало важливішим за власну волю, далі не читають! Це не слова нестерпності чи відчаю, чи радикалізму. Це ті вірні слова, яких нам не вистачало на початку нашої боротьби. Ми вже і так багато чого упустили і вступили росіянам. І ось, коли ми нарешті прокинулися, – Криму вже нема! Біда? Ще побачимо звичайно, але жаль… природа там дивовижна, хоч і нещасна…
Я не пишаюся своїм «новонародженим немовлям». Але відмовитися і діти його вже нікуди не можу. Моя ненависть не допомагає Україні очистити свої землі від росіян-загарбників і зрадників-колабораціоністів. Але вона зовсім несумирна і невинна. Це пошесть, що не лише відвертає тебе від російських фільмів, серіалів, товарів, людей, як від сотні скунсів-вонючок в одній кімнатці гуртожитку, а від мови, яку ти колись любив, на віршах якої ти виріс.
В нас гинуть люди. Десятки, сотні… не дай Боже тисячі! Говорять: ні за що… Неправда, за найбільше «ЩО» на світі – за те, ЩО ти народжений українцем, за те, ЩО вперше ти не хочеш просто зам’яти ситуацію і жити собі тихенько під чиїмось чоботом. Ні! Дістали росіяни! Самі нормально не живуть і нам не дають…
Тепер я не просто ненавиджу, брехливу, сліпу, кровожерливу Росію, тепер я ненавиджу її… мову. Патріот переміг філолога. Від цього мені сумно і важко на душі. Знаю, що мова тут ні до чого, хто б як не приплітав її сюди. Я – україномовна із дитинства. І на території України бачила тільки утиски «української мовної меншини».
День народження ненависті я відзначаю тепер кожного дня, а коли зовсім нестерпно, пишу. Знаю, що Україні це не допоможе, особливо тепер, але допоможе моїй ненависті піти погуляти на деякий час.
Ненависть народжується, коли світле місце стає цвинтарем, пожарищем, руїною, коли ніжна лемківська «Пливе кача по Тисині» проводжає труни героїв, а ти можеш хіба що плакати від розпачу, жалю і наростаючої злоби. Вже більше двох місяців ми живемо як на пороховій бочці, в сльозах і щомісячними днями жалоби. Смуток не сходить з душі. Але це для нас, людей простих, далеких від великих грошей і влади. Для решти – існує статистика і власні справи закордоном.
Важко бути українцем. Нас зовуть «бандерівцями», бо патріоти це вони – ті, хто вриваються в чужі землі і чинять жахливі злочини. А в Україні все, як і раніше – багато надії та дуже мало позитивних результатів.
І лише в нас виростає щось нове. З цієї ж таки ненависті виростає. Нерабське, впевнене у своєму праві на свою землю, свої вимоги, своє непередплачене слово, своє українське щастя.
06/05/2014 р.
https://www.youtube.com/watch?v=WLOdnYmKhzI#t=44
За останній час у мене теж народилося багато почуттів, не скажу, що це - ненависть, хоча можливо...
Якби всі запам'ятали одне, сказане ще давно - у країни немає друзів, "братів", помічників... - є лише інтереси, а покладатися треба тільки на себе.
З повагою АБ
Долинська Людмила відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Станьте доброю християнкою, бо Господь каже нам. - любіть Господа Бога свого, любіть ближніх, поважайте батьків, любіть землю-державу свою, бо Я наділив вам її, а ще... любіть ворогів своїх, бо хто крім них вас навчить любити все інше, а ненависть спустошує душу і недодає людині гідності. Моліться, віруйте і по вірі вашій дано буде вам.
