У золоті купалася душа,
дзвеніла свічкою в трави просвіті.
А птиці високо у пір"я вдіті
губили часом кілька - в глиб ковша,
що горизонтом вигнувся в дугу
і пружно цілиться ув око світу,
яке у поспіху спіймати літо,
незчулося, як денний час загув.
Гойдає око і туманить дном,
де на самому краєчку турботи
ховає в сутінок сліди роботи
так, ніби кане в по́душку чолом.
Ще кліпне раз чи два, і буде тінь
над світом володіти в поволоці.
Упаде день вже видовжений в році
і люди висплять втому а чи лінь.
Наранок знову око зачерпне
з землі тих барв, що їх само й освітить.
Під стріхи зазирне, в обличчя й квіти.
Й навшпиньки тінь до вечора зіпне.