Цей мій біль межи хвиль
відлітає в туман:
„Ти мене вже не зви
у пітьму за лиман,
бо не хочу жури –
вона той же туман...”
Взагалі, це життя –
чи було, чи нема?
То чому ж не було?
Впало з неба в одраз,
щоби потім крило
підняло, бо пора
над Землею у злет –
ой, маленька ж яка!
Хмарок мчить перемет:
то земля, то ріка...
Океан, острови –
то пустеля, то ліс;
а людей, що провин,
а машин і коліс!
Все заповнено вщерть,
над містами ген – чад!
Кірха там, там мечеть,
в храмах дзвони звучать...
То ж, вирує життя –
день і ніч тлять вогні,
у яке ж майбуття
летимо в цій борні?
Чи ж нас Любість несе
до небесних Красот?
Чи лукавий в кільце
гне й за дурнів пасе?
Хто стикає в лоби –
кому радість з того?
Чом ряди домовин –
молодим на погост?
Хто ж бо мудрість пожне
і здолає Любов,
те джерельце одне –
ключ до Божих Основ.
А покіль цей мій біль –
всі нещастя людей,
як до рани та сіль,
смітник голих ідей.
Все ж не хочу жури –
невігластво помре!
Бачу Сонце згори –
Світло йде, врешті решт!
16.11.2005р.
Дійсно, Ніно - Світило свою великодушну справу робить.
Це ми не дістаємо часом... не стільки ми , як беручі на себе роль поводирів.Та часто на жаль "сліпих" Дякую, що завітали.
Дякую, Ніро. Написано давно, а чи не сьогодні актуально?
Поети провидці, бо користуються інформаційним полем Землі, а там все є і вчора і сьогодні і завтра...
З Великоднем!
