А я ішла… віддаючи тепло…
Усім світам… напевно… вже востаннє…
На тих дорогах чатувало зло…
Маскуючись майстерно під кохання…
Бажання оглядатись не було…
Хоч знала я… що не прощаюсь з вами…
Так вигнанці … що йшли уже у прийми…
Соляними лишалися стовпами…
Боялась я… що нас потоп накриє…
І не поможе досвід поколінь…
Ламаючи на тих дорогах шию…
Тікав Пегас… Із тисячі падінь
Йому сценарій напишу… А може
Він буде уже просто - Ефемер…
І не буде ні Завтра… ані Вчора…
А лиш банально – втомлене Тепер…
Я не вважала це останнім днем…
Дощі сірчані… І пекельне море…
Яким неперевершеним вогнем
Горіла ти… Содомо… і Гоморро…
Боялась не віддати той кредит…
Що необачно взяла у віків…
Мені він залишає на остаток…
Лише мільйон розбитих черепків…
Бо не віддали ми ще світу дань…
І прощення не пройдені ще гори…
І цей безмежно сильний океан
Нові зростить Содоми… і Гоморри…
Я думала… не може бути гірше…
Не випити… не вичерпати море…
Яким вогнем палатимуть ті вірші…
Допоки ми – Содома… ми ж – Гоморра…
І знала… що не можна оглядатись…
Та… неймовірно… в тому каюсь… каюсь?..
Насправді не могла я прикидатись…
В останній раз спонтанно обертаюсь…
І тим чарівним соляним стовпом…
Я назавжди… із вами... залишаюсь…
спочатку поцуплю, заки не "вкрали" інші. Таке на дорозі не валяється!
А сер'йозно? наповал, Наталю!
гостя відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Олексо...я спочатку написала...а потім думала...про що цей вірш...і зрозуміла...цей вірш - про недосконалість нашого світу...і про те...як міцно ми до нього прив"язані
