Весна і вітер... Невагомість ранків
Весна і вітер стрілися у полі
Весна свого кохання юна бранка,
А вітер норовливий - любить волю.
Вона назустріч сонцем вибігає,
А він їй листям пестощі шепоче,
А він руками з віття обіймає,
А їй сльозяться снігом сині очі.
Вже загорілись сонячні кульбаби,
Земля життям безмежним зарясніла
В таночку гнеться вітер... Ніжно вабить,
Весна журлива ходить, посумніла...
"Зіграли, мій коханий, і весілля,
Як швидко розлетівся вельон цвіту!
І я заручена. А ти ще досі вільний.
Чи справді нам судилося любити?.."
"Не говори дурниці, я благаю!
Ми ж небу і землі дали присягу!
Моєму щастю ні кінця нема, ні краю!.."
Хитались в небі хмар шовкові стяги.
Ось літо зупинилось на порозі
Весна, зітхаючи, пакує саквояжі
Вночі від'їхала на зоряному Возі
Павук наплів для неї срібну пряжу.
Він не прийшов із нею попрощатись
Цей чарівний, та незалежний вітер
Чи він побіг до трав позалицятись,
А, може, спить?.. Не варт його будити.
Молочний Шлях побіг у невідомість,
Уже і Віз за обрій покотився...
А ранками та ж сама невагомість,
В просторах літа вітер загубився.
Шукав весну між трав, мов навіжений,
Із гомоном підносився до неба,
Там грози гнав і розганяв скажено,
Туливсь до берегів, де сонні верби.
Аж восени, коли лелеки білі
В краї чужі й далекі вирушали,
То на зміцнілих і натхненних крилах
Листа сумному вітру передали:
"Мій ясний соколе! Моя жива свободо!
Як промайнуло літо в ріднім краї?
Ніде нема вітрів такої вроди
Лиш за тобою серденько страждає..."
Минула осінь трохи непривітна,
І якось в зиму раптом постаріла
Сміється менше, майже непомітно,
А ще на біло-біло посивіла.
Стоїть, бува, у полі мовчазному,
І вітер по голівці ніжно гладить:
"Ти не дивуйся... Не тобі одному
Приглянулись прекраснії принади.
У кожному куточку всього світу
Весна собі догледжує коханця
Ти їй не перший й не останній вітер,
Що з нею закружляв у дивнім танці"
А він мовчить. А він сніги ганяє.
І зміями пролазить в кожну шибку.
Як спогад болісний, нещадно вириває
Якусь вцілілу на морозі квітку.
Знайшла заміну? Що ж. Хай так і буде.
Не я від неї вирвався на волю.
Широкий світ і час: колись забуду,
А як не вдасться - то така вже доля.
З погордою розправив лютий плечі:
Всіх, мов диктатор, втоптує в сніги.
Зима взялась кахиканням старечим
І ріки рвуть із криги береги.
Весна біжить через нові шляхи,
Де слід лишила - вибився підсніжник
Весною пахне небо навкруги
І сонце сяє боязко і ніжно...
А вітер забуває всі наклепи
Щодня кохану ніжно обіймає,
Розносить сонце, щоб їй було тепло
Й шепоче листям: "Я тебе кохаю"
Вже не цікавить: зрадила чи вірна,
Бо це ж Весна, його єдина поряд!
Так тулиться і щиро, і покірно,
Що вже і сумніватися доволі.
Була весна. Були весна і вітер.
Вони з легенд щороку оживають.
Щораз він їй дарує пишні квіти,
Вони - найщасливіші, бо кохають.
Цікаво. У мене завжди вітер - гульвіса й ловелас, то з осінню, то із зимою, а в тебе зрадниця, схоже, весна. От лише його тандему з літом я ще не бачила... Може напишеш?
Хвостатий Їжак відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
просто літо не того роду)) вітер і літо, певне, просто друзяки
Гарна поема, красива. 
