|
В основі невигадана історія реальної людини. Імена не змінені.
Невдоволення і буркотіння монотонно доносилося із сусідньої лави невеличкого скверику. Нервове напруження школярки перебивало чарівну симфонію пташиного співу, перериваючи його своєю розмовою по мобільному: « Та ну її! Дістала вже школа. Особливо ця історія. І кому вона треба? Всі ці дати, факти - нудно. …Так, знову сьогодні прогулюю!... Ну а що я зроблю, якщо не моє воно?! Ну не припала вона мені до душі! Ось потрібно було підготувати розповідь про українців, які були під Польщею на початку минулого століття. А що тут розказувати: пани панами, а люди на них працювали, бідкалися щоб було що їсти, у що вбратися і щоб здоров’я було - все ті ж проблеми, як і завжди. Якби ж та історія допомогла мені мої проблеми вирішити. …Так ж мою ж маму нещодавно прооперували, то ж вдома мушу сама вечерю робити, прибирати і все таке. …Та нехай знову ставить незадовільну, і мораль читає - байдуже. - і школярка поглянула на годинник - Мені ще пів години тут сидіти, доки урок закінчиться…Гаразд, бувай. Потім здзвонимось!».
Закінчивши розмову, дівчина зручніше вмостилась на лаві і вже хотіла була зайти в мережу інтернет, аби не нудьгувати доки чекаєш. Та несподівано їй завадила бабуся, старенька як світ, але з очима повними надії. Підвівшись із сусідньої лави, вона підійшла до школярки, і присіла біля неї:
- Прогулюємо?
- Ага. - з байдужістю відповіла школярка, поглянувши на стареньку, і далі зосередилась на клавіатурі.
- А я теж школою не довго обтяжувалась. - загадково продовжувала бабуся - Лише чотири класи закінчила.
Дівчина зацікавлено поглянула.
- Як. Всього навсього чотири?
- Так. - усміхнулась та - А що ще потрібно: читати, писати і рахувати навчилась - то й досить.
- Круто! А як же далі десь навчатись, на роботу кудись…?
- А я потім, як виросла, в магазині продавцем працювала. Рахувала без калькулятора: все в голові - і ніколи у мене не було ніякої недостачі.
Знаєш, у нас дитинство тоді було дещо інакшим ніж зараз. Мене взагалі спочатку не хотіли віддавати у школу.
- А це чому ж?
- Тоді школи лишень починали відкривати, і навчання ще не було обов’язковим для суспільства. - почала розповідати бабуся про своє дитинство, пригадуючи ті дні:
Пригадала вона як шестирічним дівчам бігла у будинок до матері, котра постійно заклопотана своїми домашніми справами, бідкалась про буденне, земне:
- Що тобі, Ганусю? - помітила мати на порозі зашарілі оченята донечки.
- Мамо, дайте мені десять копійок.
- Навіщо?
- На олівця і зошита. Я до школи хочу. Продавець сказала, що все це буде десять копійок коштувати.
- Нічого тобі більше робити? Іди батька питай, я що без нього можу сказати.
І малеча побігла до свого татка у кузню, де він працював. Перекрикуючи звук удару об метал, вона промовила:
- Татку, можна десять копійок? Я до школи хочу. Мені на зошит з олівцем.
- Питай у матері. - заклопотано відповів той - Мені ніколи, не заважай.
І Ганнуся повернулась назад:
- Мамо. Тато казали у вас питати!
- Ну коли казав, то іди. Візьми у батька гроші.
І мала знову побігла до кузні:
- Мама не проти. Казали щоб ви гроші дали.
- А з ким же ти будеш ходити до тієї школи, сама чи що?
- Та ні. Онде дядька Пилипа донька ходить, вже другий рік. А по-сусідству, через три хати, Орест малий теж хоче іти. Буде з ким.
- Ну гаразд. Іди вчися. Тільки грошей тут у мене не має. Я у хаті залишив. Нехай мати тобі дасть.
І дівча знову подалося назад, вже дещо втомившись від біганини, але отримавши від матері тих десять копійок, таких жаданих, вона наче на крилах неслася у крамницю по зошит з олівцем, мріючи про навчання.
Школа ж зустріла Ганнусю по рідному тепло, але водночас, з суворістю батька, що ради дисципліни змушений інколи у своєму вихованні використовувати і чари різочки. У класі були діти різного віку, і малі і старші. Як і годиться, доросліші сиділи на задніх партах, а менші поближче до вчителя. Та всі разом вчились і читати і писати і рахувати, і ще багато чого іншого навчав дітей їхній вчитель. Ось тільки при якомусь непослухові він різко міг шмагнути малечу указкою по їхніх маленьких долонях - аби пам’ятали науку.
- І що вас ось так били по пальцях? - шоковано перепитала дівчина у бабусі Ганни.
- Та я не багато раз відчула науку указки - посміхнулась старенька, пригадуючи одні із найкращих своїх днів - Я ж старалась, була непоганою ученицею. Я ще й досі трохи пам’ятаю вірш про ластівку, який ми розучували на весні.
І Ганна прочитала по-польськи декілька рядків віршу.
- Так це ж не по-нашому?
- Польська мова. Я ж з тієї частини України, що до тридцять дев’ятого року була під Польщею. І школи у нас тоді були польські.
- Оце так. - задумливо промовила дівчина - І що ви закінчили чотири класи, а далі що?
- А далі я пішла служити до пані.
- До панів? Малою?
- Так. - усміхнулась бабуся. І Ганна продовжила розповідь про своє дитинство - Невдовзі після того коли я закінчила чотири класи польської школи, до нас прийшла дружина місцевого пана, котрий мав землі, чимале господарство і за певну платню наймав до себе робітників. ЇЇ звали Вірою - українка, що вийшла заміж за польського полковника, Дзівіцького Фелікса:
- Доброго дня вам, господине! - звернулася пані до матері Ганни.
- Доброго і Вам!
- Я до вас у справі. Знаю що діток маєте багато. А мені пастушка потрібна, аби худобу випасати. Будемо платити щомісяця по два злотих. Кормити будемо, не обділимо. Вона буде жити у нас. А при потребі ми її до вас будемо відпускати.
Мати подумала хвильку: «Кого ж можна відправити: є восьмеро. Ті ще дуже малі. Одарка, найстарша, і мені в поміч пригодиться, а Ганну ось саме в раз буде.» Та й на тому і порішила:
- Ганю! Ганю! Ходи-но сюди! Ось, пані на роботу кличе, худобу пасти, підеш?
- Якщо скажете, мамо.
- Ходи, доню, іди. Тільки гляди ж мені, слухайся!
Босоніж, як по-звичаю на той час ходили селяни, з невеличким клумачком власних речей, десятирічна Ганна подалась на свою першу роботу. ЇЇ зустрів, по-сучасних мірках, невеличкий будинок, але на той час - справжній панський дім: довгий, на декілька кімнат, по окремій світлині для кожного члена сім'ї, з кухнею і їдальнею, де пани приймали своїх гостей. А для прислуги поруч окремо стояв інший будинок. І для худоби, не так як у звичайних селян: в сінних, зразу за стіною, при вході до хати - а в окремому приміщенні, у стайні та у хлівах розміщували худобу.
На подвір’ї щодня лунали гелготіння гусей, кудкудакання курей, обзивалась худоба, не відставали від тваринного хору і пси й щовечора подавали свій голос ненаситні свині. Було біля чого ходити. Наймити метушились на полі біля зернових, жінки ще й городину обробляли. Працювали люди у панському млині, в його кузьні, у саду, в будинку - аби тільки куховарка справлялась всім наварити. Котрі додому щодня ходили, а хто жив у пана, так як мала Ганна.
Щоранку, удосвіта, вона гонила худобу на пасовисько. Тепло, чи вітряно, а також і в дощ мусіла іти; не так вже й близько, ще й корови не спутані, аби лиш поспішати за ними. Та й ще пильнувати потрібно аби бува у город не забрели і шкоди не наробили. Ніколи не забуде Ганна як у пізню осінь, в сезон холодних дощів, коли вже близько до зими, але остання трава ще не втратила свого соку, як вона у свіжій калюжці коров’ячої сечі гріла свої босі ноги. Калюжа за калюжкою, і так до вечора перебивалась.
А потім тепла кімната, гаряча вечеря у компанії молодих дівчат, та жартівливих жіночок і несподіваний сюрприз від панів:
- Ганю, ось це тобі. Подарунок від нас, аби ноги не мерзли. - і пані простягнула дівчині нові черевички, зручні та теплі - Злоти, зароблені тобою, ми віддали твоїм батькам, так як і щомісяця робимо, а це ось тобі. Бери.
- Дякую!
А довгими вечорами Ганна з захопленням вчилася вишивати. Пані їй дала тканини і ниток, і навчала дівчат вишивати. Було й таке, що вона навчала їх і куховарити. Власне пані Віра й сама ніколи не сиділа без діла: то вишивала, то пряла, частенько і на кухні куховарила, і за будинком потрібно було наглядати, а діток ще двох мала - не було у неї звички рахувати ворон чи цілий день витрачати час на читання книг, які нині вміло замінюють сучасні цифрові технології.
У добрих панів довелося працювати Ганні. Як говорила вона, розповідаючи: « Всякі були пани, а мої, Дзівіцькі - хороші люди.»
Вони, як поляки, були досить культурні, виховані. Не дозволяли собі навіть десятої долі тих грубостей, які нині проявляють багато наших сучасних людей, корчачи з себе панів, не залежно від їхнього соціального становища.
Одного разу, пригадує Ганна, коли пан Фелікс сперечався про щось зі своєю юною дочкою Зосею, він сказав що та бреше - і це було великою образою для неї.
- А знаєш, як цікаво пан Фелікс провіряв рівень працездатності у селян? - посміхнулась Ганна, розповідаючи школярці про своє дитинство.
- Як?
- Перед тим як допускати їх вперше до роботи він пригощав людей обідом. І стояв та спостерігав хто як справляється з ложкою - хто їв з апетитом, того брали, а хто мляво підносив ложку до рота - відправляли назад додому.
- Оце так! Хитро. І довго ви пасли у пана худобу?
- А доки не підросла.
І Ганна далі продовжила згадувати, як серед атмосфери поваги несла свою службу у польського пана вона малою. Із споминів виринуло як часто її посилали рвати ягоди.
- Ганю, коли нарвеш відро, то гукнеш візника нашого, Івана. Він тобі буде допомагати спускати додолу ягоди. - давала пані нове завдання дівчині.
- А чому мене цього разу не посилаєте за ягодами? Я теж хочу. - просилася ще одна із дівчат.
- Мовчала б. Ти минулий раз просиділа на дереві чимало часу, а нарвати зуміла тільки собі в животик. Мені не шкода ягід, але ж ти більше їси ніж зриваєш для пирогів. - з посмішкою пояснила пані - А от Ганна доки не нарве те, що потрібно, то ні однієї не скуштує.
- Ось це у вас витримка. - захоплювалась школярка, слухаючи стару Ганну.
- Так, є багато рис характеру, за допомогою яких можна досягти бажаного. Навіть впертість і настирливість в деяких випадках не зайві.
І Ганна знову поринула у спогади:
- Пане, я вже не маленька, а у вас немає покоївки, візьміть мене нею, будь-ласка. Я буду старатись.
- Нам дійсно не щастить з покоївкою. Перша не справлялась з обов’язками. Друга, молодець, все, начебто, у неї виходило, та тільки шкода, що на вроду вона особлива така, смугла дуже, наче чорна. А це ж покоївка - перед гостями ходить.
Ти Ганю гарна, як яблучко, білолиця, червонощока. І ми любимо тебе. Але що ж скажуть гості, коли ти тацю нестимеш: що таця сама йде - росту тобі б вищого. - так відповів пан дівчині.
Але Ганна не здавалась. Вона старанно навчалась всьому, що повинна була вміти покоївка: і в кімнатах аби все до ладу, і як гостей зустрічати, і на стіл як накрити, усі столові прибори як правильно розкласти, і з якої сторони страву подати - усе своє вміння показувала Ганна панам. І зрештою, після невдалих спроб знайти таку покоївку, котра б влаштовувала, пани дозволили Ганні бути нею.
Дівчачій радості не було меж. Та й за хорошу роботу і «чайові» можна було отримати. Ось приходять бувало до панів гості, а Ганна біля порогу вже тут: ввічливо допоможе зняти верхній одяг, повісить його на вішачок, припровадить до вітальні - а їй за це гість віддячить злотим. А коли біля столу прислуговує, то й пан часом похвалить, перед своїми гостями про неї щось добре скаже.
Ось так і жилось у добрих панів за часів польської влади на землях Західної України.
Та одного разу, у 1939-тім році приходить несподівано по Ганну її сестра:
- Ходи додому, сестро, мама терміново кличуть.
- А що трапилось.
- Потім розповім. Скажи що мати захворіла, просить аби ти прийшла.
- Гаразд. Тільки відпрошуся у пані.
А вже по дорозі додому сестра Ганні пояснила:
- Росіяни беруть владу у свої руки. Панів, як куркулів на Сибір вивозять. І всіх кого застануть у них на подвір’ї - всіх забирають.
- Та ти що?
- Так. Люди селом розповідають.
І дійсно того дня, ввечері, пана Фелікса Дзівіцького, з його дружиною Вірою, та дочкою Зосьою вивезли з дому. Спочатку у Кременець, для розгляду справи. Ганусені односельчани ще збирали підписи на підтримку пана Фелікса, писали усім селом листа до влади, вже радянської, та зарадити не змогли. Їх вивезли в Архангельськ.
- Зосі шкода. - бідкались жінки - Молода ще зовсім.
- Вона ж у Луцьку працювала. Вела книгу записів по господарству. Письменна ж - в самій Варшаві навчалася.
- Так. І женихи вже були на порозі. Онде який славний лікар залицявся до неї. Я сама бачила як вони бричкою їздили біля ставку, гуляли, так собі по-культурному спілкувалися. Їх тоді ще Іван возив.
- Якби не відмовила, і вийшла б заміж, то може зараз не була б у Сибірі.
- Так, шкода доньки пана Фелікса. Пані пише що її організм не може призвичаїтись до тамтешнього клімату. Зле там Зосі. Аби лиш їхньому синові вдалося забрати їх звідти.
- А хіба їхній син, пан Владик, не в Англії?
- В Англії, але кажуть що він добивається визволення рідних. Він же офіцер польської армії. Напевне ж якісь знайомства має.
- Допоможи йому, Боже - бідкались селяни.
- І що вдалося йому це зробити? - запитала вже школярка у старенької Ганни, сидячи на лаві у скверику, в двадцять першому столітті, через сімдесят років по тому, як кукурузники, стріляючи над полями Західної України, під командуванням Радянської влади звільняли Україну від польського керування.
- Батьків він вивіз в Англію. А ось сестру не вдалося. Запізно було померла вона, не витримавши суворого клімату.
- Так… - задумавшись, промовила дівчина - інакше у вас було дитинство, ніж зараз у нас. Смілива ви-таки, сильна людина. І не боялись труднощів?
- Нелегко було, так. Але чого боятися, життя? Я його сприймала, як таке, що треба просто перечекати, пережити. Пережити час, труднощі, аби потім у майбутньому підвестися переможцем над негараздами. Та й зрештою все те, що ми не любим якщо не навчить нас чомусь, то зробить сильнішими.
Ну ось і все, тобі вже, доню, напевне час на уроки. Історія, яку ти прогуляла здається вже закінчилась.
- Так. - знову поглянула школярка на годинник - Урок закінчився, але я не прогуляла історії. Я її побачила… навіть без машини часу. Дякую вам!.
І дівчина попрямувала далі, творити свою історію, про яку через багато років, нажаль, теж хтось скаже: «А що тут цікавого? Люди як люди…все ті ж проблеми, що і завжди: щоб було що їсти, в що вбратись, ну і здоров’я звичайно.» І мало хто замислиться над тим, що кожна історія залишає на нашому житті свій відміток, так як на свідомості цієї дівчини школярки.
Бо вона, відвідуючи того дня свою матір у лікарні, вперше їй сказала: «Не хвилюйся, мамо, я все вдома зроблю - адже це дрібниці.» А наступного дня, на уроці історії вона свою розповідь про українців, що жили під владою Польщі у двадцятому столітті почала зі слів: «Унікальність того періоду полягає в тому, що поміж нас ще й досі живуть люди, останні з покоління, яке створило цю історію.»
ID:
489036
Рубрика: Проза
дата надходження: 29.03.2014 22:15:15
© дата внесення змiн: 29.03.2014 22:38:47
автор: Оксана Бугрим
Вкажіть причину вашої скарги
|
приємно 
