Березень 2014 року
- Россия! Россия! – скандувала група молодих хлопців спортивної зовнішності під одним з магазинів, який знаходився на першому поверсі багатоповерхівки.
Це була одна з маленьких групок людей чоловіків і жінок (других в меншості), які були розпорошені по всьому Донецьку. Вони, як грифи, хижо вешталися по всьому місту викрикуючи проросійські гасла в перемішку із брутальною лайкою, все вдивляючись в перехожих, чи бува не несуть ті якоїсь загрози. Бендерівці! Ось кого не терпіли радикально настроєні бритоголові.
- Фашисты! – кричали хлопці під час своєї ходи. – Смерть Фашистам!
- Россия! Россия! – чулося зі сторони колони. Тільки хтось один починав кричати, як і всі інші учасники ходи підтримували його і собі деручи горлянки такими вигуками.
Можливо все б пройшло нормально і мітингарі б «спокійно» пішли далі, та тільки один з радикалів помітив на одному з магазинів вулиці українських прапор. Очі його налилися кров’ю, а в грудях забило з невимовною швидкістю серце. Ось його шанс показати себе, проявитися у суспільній діяльності. Не можна втратити шанс. Не можна! Ні! Чоловік заскандував: «Россия – вперед!» і почав запекло щось пояснювати людям, які найближче до нього стояли. Вся група почала зупинятися і теж дослухатися до палкої промови свого друга. Але було вже запізно. Не встигли інші зрозуміти що коється, як кілька людей, на чолі із оратором, підбігли до стін магазинчика. Вони підштовхнула свого командира і той почав дертися на дашок по телефонній будці, яка стояла прямо під стіною.
- Россия! Россия! – почали завзято викрикувати проросійські «тітушки». Лилася лайка. Лайка і вигуки «Россия». На це було огидно дивитися, а тим паче слухати.
На протилежній стороні вулиці, через дорогу, в цей час до центру міста прямувало троє людей: оператор з камерою, кореспондент і ще один чоловік. Знімальна група п’ятого каналу пішки добиралася на площу біля Свято-Преображенського кафедрального собору, де сьогодні мав пройти проукраїнський мітинг. Чоловіки помітивши те, що твориться біля одного з магазинів, почали сповільнювати ходу та скоро взагалі зупинилися споглядаючи дії радикалів.
- Що, що вони роблять? – ошелешено сказав кореспондент ще на ходу, вказуючи в сторону бритоголових.
- Вони і цей прапор хочуть знищити. – сказав оператор наче спокійно, та чути, що про наболіле.
- Це переходить всякі межі! Це називається в Росії немає грошей на пенсії! А оплачувати цих амбалів гроші є? – палко говорив третій чоловік.
Але знімальна група стояла на місці. Вони не могли нічого вдіяти, бо іти трьом проти двадцяти-тридцяти «не мирно налаштованих людей» було просто нереально.
Оператор моментально почав вмикати камеру та швидко наводити її на «тітушок». Він не міг пропустити такий матеріал.
Кореспондент обмінявся кількома фразам із тим другим чоловіком, та став дивитися на все, паралельно роблячи якісь записи у блокноті. Ніхто не наважився підійти ближче, бо їм просто могли побити камеру, та можливо і не тільки камеру.
- Россия! – скандували справжні фашисти на другому боці вулиці.
Перехожих майже не стало. Люди навкруги радикалів наче розвіялися вітром: по магазинах, кафетеріях, під’їздах. Ніхто не хотів пересікатися із «тітушками» Всі боялися… Крім декількох перехожих.
Група молодих людей, які пересувалися в протилежному до центра міста напрямку приєдналися до радикалів і собі почали скандувати гасла.
Керівник на даху магазинчика з силою висмикнув український прапор і подав його своїм товаришам. Але біда. Там був іще один – прапор футбольного клубу «Шахтар». Недовго ворушачи сірою рідиною, чоловік і його почав висмикувати з даху із криками: «Смерть бэндэровцам!». Радикал бачив кольори – оранжевий(який нагадував чоловіку червоний) і чорний, що на нього подіяли наче червона ганчірка на бика. Він і подумати не міг, що ламає символ не повстанців, а спортсменів.
Сталося що сталося. Він кинув прапор «Шахтаря» у низ і переможно почав викрикувати «Россия» випроставшись та піднявши руки вгору.
- Россия! – скандували наче сектанти люди внизу. Деякі чоловіки почали топтати прапор.
До групи проросійських активістів приєдналася молода дівчина. Вона і собі почала вигукувати «Россия! Россия!». ЇЇ прийняли як свою, наче вона разом з ним отримувала зарплату за цей безлад. Всі тішилися, що виражалося в бурній лайці.
- Россия – вперед! – закричав жіночий голос із колони.
- Россия – вперед ! Россия – вперед! – закричали усі. Провадир почав злазити із даху, не перестаючи скандувати.
- Россия – вперед! Россия - вперед из Украини! Россия – вперед из Украини! - почулося в середині невеличкого натовпу. Кілька людей підхопили такі слова, але одумавшись, почали затихати. Всі замовкали, озираючись звідки лунає голос. Десятки пар очей дивилися на ту молоду дівчину, яка стояла майже в центрі групи, поміж радикалів. Почулися мати, які в принципі і не стихали, але набагато брутальніші і частіше. Люди незадоволено почали виражатися.
- Фашистка! – крикнула одна з жінок.
- Ты че тут делаешь!?
- Бэндэровка! – люди почали відходити від здивування.
- Ты че тут кричишь? Ты не понимаешь че ты кричишь! Иди на свою Западную Украину к своим фошистам. Нормальные люди хотят в Россию. – кричав якийсь чоловік. Провадир, якого нарешті зняли з даху, підійшов до дівчини і почав до неї говорити нахабним тоном.
- Ты че, не понимаешь? Что ты делаешь? Здесь люди за мир! Здесь люди за защиту русскоязычных! Здесь нормальные люди за Россию, а не за ваш никому не нужный союз с Западом. Мы, в отличие от вас, не финансируемся Америкой! - З налитими кров’ю очима, хижо говорив хлопець. – Вали отсюда, здесь тебе могут зделать больно.
- Найбільший біль мені приносить ваш інтелект! – спокійно та з якоюсь огидою сказала дівчина. В крові кипів аддреналін, але вона трималася гідно. – Згідно з конституцією, на вас вже висить кримінальна відповідальність за наругу над державним прапором! – з якимось піднесенням говорила дівчина дивлячись на червоніючого на лиці. Хлопець ставав схожим на щойно зварений буряк, а його звірячий вираз обличчя говорив про безмежну агресію. Може він був і під градусом.
- Ты че, не поняла! Вон отсюда! – на підвищених тонах говорив чоловік.
Навколо лайка і незадоволені вигуки не припинялися, але всі хотіли почути слова, сказані кожним з опонентів, тому шум то притихав, то знову зривався, а коли говорив молодик, всі підхоплювали його слова.
- Віддайте прапор! – голосніше сказала дівчина вимогливим та суровим тоном.
Червоний «тітушка» зробив крок ближче до дівчини і з презирством, хижо приготувався замахнутися на неї, як між ним і русявою став молодий високий чоловік. То був кореспондент п’ятого каналу, який весь час, разом із своїми колегами, спостерігав за всім з протилежного боку вулиці.
____________________
Телевізійники стояли мовчки, дивлячись шоковано на таку картину. Оператор продовжував знімати. Колеги чули всю ту перепалку: кожне слово сказане хлопцем і дівчиною, всі ті крики оточуючих. Раптово кореспондент щось несамовито обурено сказав своїм колегам, зірвався з місця і впевнено побіг в сторону проросійський мітингарів.
_______________________
- Може досить! - сказав чоловік обурено дивлячись в очі радикалу, закривши собою дівчину. – Ти піднімеш на жінку руку? Ідіть собі далі на свій мітинг і облиште вандалізм. – продовжив журналіст піднесено та вимогливо, зберігаючи при цьому рівновагу.
Здивований червоний хлопець подивився на телевізійника, який йому здався нерозумною комахою, що влізла не туди куди треба. Хоча якісь зачатки самозбереження були в «тітушки», але він знав, що з ним десятки «колег», які не кинуть його (принаймні зараз), тому таким же тоном, тільки хижішим, чоловік заговорив:
- Ты вообще откуда? Еще один бэндэровец? Защитник сыскался. Не лезь не в свое дело! Фашисти. Та мы вас кормим, а вы здесь начинаете свои права качать! Та без России вы никто! Не нужны вы своему западу. Ви никому не нужны! Только мы с вами таскаемся.
- Ми – це хто? Ти не громадянин України? Не житель Донецька? – включивши зараз свої професійні навики почав журналіст і так знаючи правду, незалежно від того, що почне зараз белькотіти радикал.
- Я Дончанин! – переконливо продовжив «тітушка». – Но у меня есть мозги не вестись на предложения Запада и Америки! Мы хотим в Россию! – закричав хлопець. Оточуючі через декілька секунд роздумів підхопили його слова і почали скандувати: «Мы хотим в Россию!»
- Ну як хочете в Росію, то йдіть в свою Росію! – озвалася дівчина, яка весь цей час визирала за спини журналіста, приголомшена таким його вчинком. Тепер вона стояла пліч-о-пліч з телевізійником прямо дивлячись на червоного хлопця. – А плюндрувати державні символи України не смійте! Ми ж не плюндруємо ваший триколор.
- Україна – это Малороссия. Это часть России. В Украины не может быть собственного флага! – промовив презирливо ватажок «тітушок».
До натовпу мітингарів підійшли двоє чоловіків: оператор з камерою, яка досі була включеною, та той третій, що теж був з п’ятого каналу.
- Парни, давайте уже реально идите на свой митинг. – заговорив російською мовою співробітник каналу. Він був старшим чоловіком, років сорока п»яти. Горив виважено і ненав’язливо. Виходило так, наче він справді поважає думку «тітушок» і не хоче непотрібної мороки. - Не нужны лишние проблемы. Давайте все разойдемся: вы в свою сторону, а мы в свою. Пошли Гриша, нам пора на сьемку.
- Ого, да тут целое подкрепление прибыло. Вы че, пойдете снимать стадо западэнцов? Вы из какого канала? Опять будете включать свою пропаганду? Компастировать мозги нормальним людям?
- Ми включаємо правду. – сказав кореспондент, намагаючись це зробити якнайспокійніше, попрм всі обставини. Чоловік не бажав агресії зі сторони радикалів, але мусив парирувати - справа йшла про професійну чесність.
- Все канали в Украине – одна пропаганда. Даже первый национальный - уже не тот. Берите пример с русских телеканалов. Они единственные поддерживають украинцев. Они наши братья.
- Все, идем. – сказав старший чоловік з каналу, та кивнув журналісту. Кореспондент ледве кивнув у відповідь, озирнувся на дівчину, подивився їй у вічі та, наче пояснюючи все поглядом, взяв її за руку і попрямував до колеги, виходячи з центру оточення: «тітушки» були розпорошенні навколо них у вигляді кола: стояли не тісно, а довільно, в різних сторонах: то поодинці, то по двоє, по троє
- Правильно! Идите отсюда! Бэндэровци! Идите на свой Запад!
- Пацаны, это же пятый канал! – закричав один з хлопців, який приєднався до мітингу, разом зі своїм друзями, коли «ватажок» знімав прапор України з даху.
Це швидше за все був житель з Донецька (його видавав не російський акцент), який просякнутий російською пропагандою справді щиро хотів в Московію і готовий був стояти за свою ідею, а не за гроші.
Він побачив емблему на камері оператора.
- Быдло, да мы вас убьем. – закричав донеччанин та накинувся на кореспондента, який саме проходив з дівчиною коло нього. Хлопець ударив журналіста в лице. Довкола стало шумно. «Тітушки» він несподіванки самі розгубилися, проте рясніше продовжили коментувати все лайкою.
Кореспондент похитнувся від удару на дівчину, так як від несподіванки не встиг зреагувати. Русява запищала, але вчасно підтримала чоловіка, аби той не повалився на землю. Все ж таки втримавшись на ногах, телевізійник з великим розмахом достойно відповів нарваному хлопцю, та зацідив тому в щоку.
Стало набагато гамірніше. Закричали матами жінки, які були з «тітушками», а «тітушки» і собі з криками «Бей бэндэровцэв!» посхоплювалися з місць.
- Тікаймо! Виключай камеру! – закричав старший співробітник каналу. Кидати своїх він не збирався, тож схопивши валізку з асфальту, яку мав з собою оператор, підштовхнув того і разом з ним кинувся навтьоки, попередньо переконавшись, що його колега разом з дівчиною вирвалися з кола «тітушок» і також біжать неподалік.
Зграя «спортсменів» в кількості двох десятків осіб переслідувала чотирьох людей з криками: «Бей бэндэровцэв!» та брутальною лайкою. Та частина чоловіків і жінок, які залишилися на місцях, скандували те ж саме.
Те що оператор та старший чоловік бігли попереду, хоч і з ношею, давало їм фору. Вони завернули в один з провулків і забігли в перший ліпший під’їзд багатоповерхівки. Кореспондент спочатку тримаючись з дівчиною за руки, потім порізно, бігли разом на одному рівні. Було дивно дивитися як позаду них «пленталася» зграя чоловіків, яка не могла їх наздогнати. Та напевне ключовим фактором їхньої повільності був алкоголь, який швидше за все вони часто вживали, і погане дихання, яке було спричинене частим курінням.
«Бэндэровцы!» - чули втікачі позаду. Вони бігли вздовж вулиці, а перехожі які бачили таку картину, швидко зникали з поля зору, ховаючись в найближчих магазинах та під’їздах. Деякі так і залишалися стояти на своїх місцях просто спостерігаючи за всім.
Хлопець скерував в бік і втікачі завернули в якийсь провулок, перебігли через подвір’я багатоповерхівки, знову повернули. Вони опинилися між залізними стінами гаражів. Пробігши вздовж них, журналіст з дівчиною знову повернули в бік де був ще один ряд гаражів за якими і зупинилися.
Дівчина сперлася на холодну залізну стіну рукою і схилилася намагаючись віддихатися. Кореспондент навпроти теж віддихувався, тримаючи руку на животі. Він намагався нормалізувати дихання.
- Якщо нам так тяжко, то їхнім організмам набагато гірше. Вони сюди просто не добіжуть. – говорив чоловік до дівчини, аби можливо щоб її заспокоїти. Він стер піт з лиця і зауважив на руці кров. Його нижня губа була збоку в кутику розсічена і червона рідина стікала по підборідді. Дівчина підняла голову і подивилася на журналіста. В неї з голови близько скроні таким же самим червоним струмочком по щоці стікала кров. Хлопець ледве не зойкнув.
- Звідки це?
- Коли вибиралися з кола «тітушок» хтось вдарив. Певне битою. Я бачила таку штуку в кількох. – задихано сказала русява нарешті роздивившись лице телевізійника. – Болить? – запитала дівчина дивлячись на розсічену губу.
- Добре собі ти козачка. – сказав так же задихано хлопець. Хоч намагався надати своєму тону підбадьорливості, проте вийшло якось гірко. – Сама терпиш, а про інших турбуєшся. – журналіст ступив кілька змучених кроків ближче до дівчини (ноги після напруження важко слухалися) і підняв та розкрив долоні. – Можна?
Дівчина мовчки кивнула і опустила очі надалі віддихуючись. Кореспондент акуратно обхватив долонями голову дівчини і повернувши її лице трохи доверху та вбік роздивився поранення.
- Думаю просто продезінфікувати і перебинтувати. А можна, напевне, і обійтися чимсь на кшталт великого пластиря з вати. Рана не страшна і не стільки велика. Крові просто багато. – сказав зважуючи кожне своє слово журналіст і посміхнувся дивлячись дівчині в очі.
- Буду жити. Дякую. – сказала русява з якоюсь гіркотою та й собі посміхнулася, тільки якось скептично. Хлопець стер долонею частину крові з її лиця і відступив назад.
- Як ти думаєш, вони вже пробігли? – запитала русява вглядаючись в щілину між гаражами наче намагаючись розгледіти там «тітушку», який причаївся.
- Вони вже напевне далекою. Їм скоро на мітинг - гроші відробляти.
- Політичні повії. – з обуренням сказала дівчина повертаючи голову до телевізійника.
- Ага. – підтакнув той не очікуючи таких слів. Хлопець помовчав кілька секунд згадуючи все що сталося. - Як ти наважилася? – запитав молодик піднявши погляд.
- Це інтерв’ю?
- Ні, мені цікаво.
- Я не знаю. – задумалася дівчина кілька секунд помовчавши. Добре розуміла про що йдеться. Русява почала говорити виважено та спокійно, наче розповідала якусь казку. - Я переходила дорогу і коли побачила що вони робили з прапором, почула, що вони кричали, то просто, обурена, підійшла до них. А там вже на місці вигадала що саме далі зроблю. І сталося те, що сталося. Я сильно не задумувалася.
- Так, це було видно. – насмішливо посміхнувся хлопець і опустив голову.
- Що, справді? – і собі посміхнувшись дівчина зробила вигляд наче здивувалася. – Я знаю що я поступила «трохи» необдумано, але я за це не жалію. – серйозно відповіла.
- Ти в нас часом не з Майдану?.
Дівчина похилила голову і гірко усміхнулася.
- Мені сімнадцять. – русява підняла погляд і подивилася у вічі телевізійнику. - Мене банально не пустили батьки.
Журналісту щелепа ледве від здивування не відвисла. Він розумів, що ця молода особа ще юна, але щоб не стільки…Кореспондент такого не очікував. Він лиш приголомшливо дивився на дівчину таким недовірливим поглядом, наче очікуючи, що та зараз засміється і скаже що пожартувала.
- Справді?
- Нечітке питання.
- Ти…
- Мала?
- Ні…Тільки юна…Ем… Дуже молода. Проте по тому, що ти говориш, я б не сказав, що тобі…сімнадцять
Дівчина гірко посміхнулася дивлячись на те, як кореспондент підбирає слова аби чітко виразити свою думку
- Патріотизм має вік?
- Я переконався в протилежному.
- Добре. – дивлячись на реакцію хлопця, русява розсудливо кивнула і прикусила губу знову обережно заглядаючи в щілину між гаражами.
- Я вважаю що ми в безпеці.
_________________________________________________________________________
- А ти швидко бігаєш. – говорив хлопець, коли вони з «бендерівкою» вибиралися з гаражів.
- Не курю. – скептично зауважила русява. – Хоча скажу, ти теж не відставав.
- Охохо. Не відставав? – награно здивовано перепитав кореспондент
Ідучи збоку від телевізійника дівчина вдоволено посміхнулася.
- Я теж не курю
«Екстремісти» вийшли вже з подвір’я багатоповерхівки. Вони звертали в різні провулки, йшли протоптаними стежками та скоро вийшли на одну з великих вулиць Донецька. «Втікачі» спокійно йшли, розмірено крокуючи по асфальту, то розмовляючи про щось, то замовкаючи на короткий час, поки хтось з них не починав нову тему. В той же час перехожі здивовано дивилися на них, змірюючи поглядом, а деякі старалися взагалі обидвох обходити.
- Тобі не здається дивним, що на нас так всі дивляться? – озираючись на кореспондента сконфужено запитала дівчина.
- Тебе голова не болить? – запитав хлопець, чим сильно здивував русяву.
- Болить. Ой… - дівчина знічено торкнулася своєї рани коло скроні. Трохи крові так і запеклося в неї збоку на щоці.
Телевізійник усміхнувся.
- На мене така ж сама реакція. - він наче ненароком провів пальцями долоні по своїй губі. – Солідний мужчина двадцяти семи років з побитим фейсом. – самокритично посміхаючись промовив кореспондент.
_________________________________________________________
- Ау…ааа…- зойкала русява, коли журналіст торкався змоченою в спирті ватою її лоба. «Бендерівці» сиділи на лавці на одній з площ міста. Перед ними в центрі круглої площі викладеної бруківкою стояв недіючий фонтан.
- Ти тут живеш? – намагаючись відволікти дівчину від пекучого болю питав кореспондент.
- Маєш на увазі в Донецьку?
- Так, так.
- Ой…ааа…Тут живе мій брат. Я сама зі Львова.
- Що ж ти тут робиш? – здивувався кореспондент, попри те, що намагався цього не виказати. - Тут зараз навпаки не так безпечно. Та й навчання в самому розпалі.
- Останній рік я жила в Севастополі. Ми переїхали туди, як я закінчила школу. – відповіла дівчина. Чоловік замовк. Він зрозумів.
- Але ти ж навчаєшся. Ти мала б бути зараз…- розсудливо почав телевізійник
- Я навчаюся в Севастопольському національному технічному Університеті. – перебивши хлопця коротко сказала дівчина. Настала тиша. Кореспондент на якусь мить перестав знезаражувати рану, дивлячись на свою пацієнтку.
- Ти не зважаєш на турботу батьків. – серйозно та обачно заявив він по декількох секундах мовчання, натякаючи на сьогоднішні необдумані дії дівчини. Він знову торкнувся змоченою в спирті ватою до її лоба. Русява стисла зуби, але не видала жодного звуку. Хлопець зненацька акуратно подув на рану, намагаючись полегшити пекучість антисептика.
- Батьки переживають за своїх дітей, але це не має тримати когось вдома, коли навкруги революція.
- Як ти ще не втекла із дому місяць тому? – глузливо запитав журналіст і наклав суху вату обмотану в бинт на рану, прикріплюючи все це якоюсь клейкою медичною стрічкою, схожою на пластир. Телевізійник пригладив наліпку, перевірив чи вона тримається і опустивши руки та подивився в очі русявій.
- Можливо просто був не час?
- Вічний революціонер. Яка ж ти ще дитина. – знову глузливо сказав кореспондент, вдивляючись в очі дівчини, наче намагаючись зрозуміти, що мала на увазі. Хлопець немов би хотів дізнатися її думки, але усвідомлював, що тут він безсилий
- Твоя черга. – дівчина відірвала шматок медичної вати від грудки в упаковці та ретельно вимочила її в спирті з маленької пляшечки. Вона акуратно приставила це до губи хлопця і кілька разів то забирала, то знов прикладала вату до лиця, обробляючи рану.
- Ти був на барикадах?
- Був.
- Які в тебе були відчуття? – запитала русява, приготувавшись ловити кожне слово.
- Страшно. - наче згадуючи ті миті відповів кореспондент і витримав паузу. - Але я усвідомлював, що якщо не я, то хто? Я знав за що я стою. – пояснюючи, спокійно відповів хлопець.
- А за що саме ТИ стояв?
- За свободу. – не задумуючись піднесено сказав журналіст, немов би питаючи поглядом: «Хіба якісь інші варіанти?»
- Там всі стояли за свободу.
- Але крім нашої свободи я боровся за свободу слова. По-іншому, який же я професіонал. – телевізійник добавив останнє речення жартівливо, на відмінну від попередніх серйозно сказаних слів.
Настала тиша. Через кілька секунд несподівано задзвенів дзвінок. Кореспондент опустив погляд і дістав мобільний телефон із кармана куртки. То телефонував оператор дізнатися, чи все добре з його колегою і одночасно другом. Журналіст перемовився з ним кількома словами і запевнивши, що з ним все в порядку, поклав трубку, попередньо домовившись зустрітися через двадцять хвилин на мітингу. Робочий день тривав, зйомки ніхто не відміняв.
________________________________________________________________________
«Неофашисти» стояли на площі один навпроти одного і розмовляли. Вони вже мали розходитися, але попри час, якого було обмаль, ніхто з них явно не хотів спішити, але і ніхто не намагався нав’язуватися. Раптом вони обоє замовкли і в повітрі повисла напруга.
- Не влізай більше в такі ситуації. – сказав хлопець спокійно та майже беземоційно, наче зробивши дружелюбне зауваження.
Дівчина посміхнулася і опустила голову.
-Дякую. – по кількох секундах мовчання сказала вона, згадавши як журналіст заступився за неї. Дивлячись один одному в очі хлопець і дівчина простояли ще якийсь час, потім русява кивнула кореспонденту, похитнувшись розвернулася і пішла. Хлопець дивився їй у слід а через секунду, наче згадавши щось, стурбовано заметушився.
- Стій! Як тебе звати? – крикнув кореспондент, коли зрозумів що не знає імені дівчини. Русява тримаючи руки в карманах на ходу обернулася і прикусивши нижню губу заперечливо похитала головою.
ID:
485452
Рубрика: Проза
дата надходження: 13.03.2014 16:07:21
© дата внесення змiн: 21.10.2015 21:58:32
автор: Вільна птаха - Freebird
Вкажіть причину вашої скарги
|
