Сайт поезії, вірші, поздоровлення у віршах :: Valery: Роман "Зірка на світанні" (Глава 21) - ВІРШ

logo
Valery: Роман "Зірка на світанні" (Глава 21) - ВІРШ
UA  |  FR  |  RU

Рожевий сайт сучасної поезії

Бібліотека
України
| Поети
Кл. Поезії
| Інші поет.
сайти, канали
| СЛОВНИКИ ПОЕТАМ| Сайти вчителям| ДО ВУС синоніми| Оголошення| Літературні премії| Спілкування| Контакти
Кл. Поезії

  x
>> ВХІД ДО КЛУБУ <<


e-mail
пароль
забули пароль?
< реєстрaція >
Зараз на сайті - 2
Пошук

Перевірка розміру



honeypot

Роман "Зірка на світанні" (Глава 21)

                                             Глава ХХІ
Тетяна, переборовши у собі перший наступ ненависті та жаги помсти, вирішила ані розкривати батькам дійсних причин свого травмування, ані повідомляти міліцію про напад. Чим більше вона лежала, трохи скосивши голову у бік вікна, за яким поривчастий вітер гойдав вимочені жовтневими дощами гілки жовклого каштану, тим впевненіше приходила до думки, що провину за те, що сталось, слід покласти на Олега. Та й те почуття, яке зараз залишилось до нього, не можна було порівняти зі злістю, а скоріше то був німий вираз: „Ех, Олеже, ну що ж ти так?”. Приплутувати когось третього до цих стосунків Тетяні вже не хотілось. На душі було тоскно і самотньо. Хотілось по-дитячому плакатись і жаліти себе.
Виписку з лікарні затримували через прояви нудоти і запаморочення, які давали лікарям підстави підозрювати легкий струс мозку. Вечоріло. Валентин саме сидів біля дочки, коли у нього заспівала мобілка. 
 - Так, слухаю.
- Валю! Це я, Оля. Як там у дочки справи? Не нудить?
- Та зараз ніби нічого. Не хвилюйся. 
- Я чого дзвоню. Тобі лист рекомендований прийшов: дуже дивно, але саме з Вестландії. Запрошують взяти участь у міжнародній конференції з якихось... твоїх космічних проблем... Зараз, почекай. Я точно прочитаю. Тут англійською. Та-ак, конференція... здається з космології. На початку грудня. Чуєш?
- Так, чую!.. Це, звісно, цікаво. Але, як я туди потраплю? За які кошти? Та й у мене зараз голова іншими проблемами зайнята. Добре.., повернусь додому – сам почитаю. Бувай!
- Тату! Це мама дзвонила? Щось сталось? – стривожено глянула на батька Тетяна і спробувала підвестись.
- Та ні, нічого! Лежи доню, лежи. Лист один прийшов – на конференцію мене запрошують, за кордон... Та-а!.. Куди мені зараз їхати і за які гроші? Треба спочатку тебе на ноги поставити, а потім уже про щось інше думати.
- Ну чому? Це ж так цікаво! Що це означає? Що твої ідеї когось зацікавили і їх уже потроху починають визнавати. Я пишаюсь тобою! Коли-небудь знаменитістю станеш, а може ще й Нобелівську премію отримаєш.
- Це наївно! Хтось нові ідеї висуває, відкриття робить, кричить „Еврика!”, а хтось ці ідеї підхоплює і доводить їх до ладу, за що і премії отримує. Це різні люди і різними вулицями ходять – паралельними, які ніколи не перетинаються. Можливо десь років за двадцять, ґрунтуючись на моїх ідеях, Нобелівську премію отримають якісь два американці. У такий варіант розвитку подій я скоріше зможу повірити.
Хоч батько і робив вигляд, що його не обходить лист із запрошенням, Тетяна помітила в його очах вогник нетерплячки і вирішила допомогти скоротити відвідини.
- Знаєш, тату, щось я стомилась, голова трохи боліти стала. Мабуть, я спробую поспати. Не турбуйся за мене, іди додому. Нічого, все буде добре. До зустрічі!
- Добре, доню, відпочивай. Не буду тобі заважати. До завтра!
Коли батько пішов, Тетяна дійсно вирішила трохи перепочити. Та не минуло й півгодини як двері відчинились і через кімнату до її ліжка з винуватим виглядом пройшов Олег. Кого менш за все зараз хотіла бачити Тетяна, так це його. Тому, зібравши всі свої сили, вона якомога швидше розвернулася на ліжку до вкритої світло-бежевою масляною фарбою стінки і стала зосереджено розглядати застиглі у фарбі піщані пухирці і волосинки. Олег ніяково озирнувся на інші ліжка з хворими і, трохи повагавшись, присів на стілець.
- Таню, ну чого ти дмешся? Якщо ти вважаєш, що я винний перед тобою, то вибач. Ну, хай я буду в усьому винний! Що мені зробити, щоб ти змінила своє ставлення до мене?! Так, була у мене дівчина, з якою я зустрічався до тебе. Але хіба це злочин якийсь? Що, я не мав на це права? Не міг же я після першої ж зустрічі з тобою піти до неї і сказати їй у вічі, щоб вона забула про мене? І це після того, як ми майже три роки зустрічались. Зрозумій і ти мене, що я не міг так жорстоко з нею вчинити. Вона теж людина... У будь-якому разі, я до вчорашнього дня так вважав. Хіба міг я собі уявити, що Аліна здатна піти на такий крок? Та якби я знав, то дійсно, одразу порвав би з нею усі стосунки! Я ж вважав її цивілізованою людиною... Хоча вона так і не зізналася ні в чому. Каже, що була весь вечір з батьками вдома. Мабуть, що так воно й було. Скоріш за все, підкупила якихось дівок. Але, все одно, я впевнений, що це її рук справа. Виказав їй вчора все, що про неї думав, і... знати більше її не хочу! Все! А якщо у міліції будуть мене питати, то відверто скажу, що підозрюю її більше за всіх. 
- Не бійся, я у міліцію не заявляла, - раптом відгукнулась Тетяна, не повертаючись від стінки, - так що можеш іти собі додому і спокійно спати. Іди звідси! Я не хочу тебе бачити. І не приходь більше.
- Таню! Ну за що ти мене так караєш? Я ж хочу бути з тобою, хіба ти не бачиш? Як я міг передбачити наперед, що так станеться?
- Так, з передбаченням у тебе, того.., слабкувато. От і зараз явно прогадав – не треба було так поспішати поривати з своєю Аліною, а залишити її поки що „про запас”. А тепер доведеться іти, вибачатись, просити повернутися назад. Не передбачив...
- Навіщо ти так знущаєшся? Нічого я перегравати не збираюсь!
- Залиш мене у спокої... Іди звідси! Чи мені медсестру викликати, щоб тебе вивели?
- Не треба нікого кликати! - ображено відповів Олег, підіймаючись зі стільця. - Я розумію, що тобі зараз важко. Але я буду намагатись, щоб ти хоч коли-небудь спробувала мене зрозуміти і вибачити... Сподіваюсь, що ти згодом трохи заспокоїшся і вже іншими очима глянеш на те, що сталось.
Так і не дочекавшись відповіді, Олег вимушений був піти. Тетяна залишилась, нарешті, одна. Вірніше, не одна, а наодинці зі своїми думками, що виринали, ніби з небуття, сполохами діалогів і образів минулого. Емоційно сприймаючи і аналізуючи їх, намагалась знайти той момент у своєму минулому, в якому зробила помилку, яка і призвела до такого розвитку подій. Однак, так і не змогла знайти її. Викликала образ Олега, намагаючись прив’язати до нього всі свої біди, а замість цього перед очима випливав казковий вечір у парку над Дніпром, а у вухах, розриваючи серце, звучав сумний голос Мері Хопкін...
***
Валентин щойно прочитав листа із черговим запрошенням на конференцію, відклав його і замислився. Ніби й звичайне запрошення. Такі вже отримував й раніше. Та, водночас, воно було і особливим, тому що це запрошення було не абикуди, а саме до Вестландії. У пам’яті виникли спогади десятилітньої давнини, коли йому довелось протягом короткого часу кілька разів вирішувати питання поїздки до цієї країни. Як і зараз, поставала проблема: де взяти гроші? Від попередніх запрошень йому довелось відмовитись саме через брак грошей. Та цього разу у душі сколихнулась така буря почуттів, спогадів, що одразу зрозумів – не зможе відмовитись від цієї поїздки. Але ж, знову згадав про гроші: де їх узяти? І хоча за ці роки матеріальний статок його значно змінився у кращий бік, та все ж – лише одна дорога скільки коштує?! Тільки-но почав відкладати, як цей ювілей майже всі гроші з’їв. Тепер, аби поїхати, то хоча б частину, а доведеться позичати. А потім, звісно, повертати. І оце – найнеприємніше. Головний біль не знімається, а лише відкладається на потім. Та все одно, не маючи на руках грошей, відсилати погодження на участь у конференції немає сенсу.
Валентин обдзвонив майже всіх знайомих, та все було марно. Позичальники останнім часом стали чомусь надто обережними і під різними приводами, як один, відмовляли. Залишався лише Сергій, до якого самому не дуже хотілося звертатись. Хоча дочка і не розповідала подробиць, та Валентин якось сам здогадався, що у стосунках з Олегом у них стався розлад. А, оскільки, у часі це збіглось із тим нещастям, яке сталось із Тетяною, то зародилася підозра, що ці дві події якось пов’язані між собою. Валентин від дочки знав, що її хтось налякав у під’їзді пізньої пори, через що вона побігла наверх, впала і забилась. Яким чином у цьому міг завинити Олег, було незрозуміло. Можливо, додому не провів, а може ще щось?.. Та, щось сталось. Неозброєним оком видно, що на Олега вона дуже ображена. Звісно, на Сергія провину за це він не думав покладати. Та все ж, якщо дочка якось дізнається, що він позичив гроші саме у Олегового батька, то невідомо, яка буде реакція. Особливо, переживши такий стрес.
Але, порадившись із дружиною, Валентин вирішив таки зателефонувати Сергію. Побалакали, ніби нічого не сталося. Та все було марно – Сергій також відмовив, пославшись на те, що коштами в їхній сім’ї розпоряджається Жанна. - Ця гроші у борг нізащо не дасть, - подумав Валентин, - навіть і питати не буду. Щоправда, Сергій пообіцяв поспитати ще у своїх знайомих... Хоча, звісно, що то було сказано так, із ввічливості. 
***
Наступного дня Олег з’явився у лікарні з букетом із п’яти пишних хризантем, піднявся на другий поверх і підійшов до чергової сестри.
- Вибачте. Не могли б Ви мені допомогти?
- А що Ви хотіли?
- Ви можете передати цей букет Стерновій Тетяні у четверту палату?
- Так, а-а... Ви самі зайдіть і віддайте. Туди вхід вільний.
- Не можу... Як Вам сказати?.. Ми з нею трохи посварились і.., словом.., я хочу якось знайти шляхи до примирення. Передайте! Я прошу! Просто, покладіть біля неї на стілець, і все!
- Ну, добре. Якщо це допоможе.
Сестра з трохи здивованою посмішкою взяла букет і пішла до палати. Однак, вже через хвилину повернулась з тим же букетом.
- Мабуть, ще не настав час для вашого примирення. Не схотіла Ваша дівчина взяти букета.
- Що ж, добре, - з суворим виглядом на обличчі відповів Олег, узяв букет і пішов до виходу.
Вийшовши з території лікарні, він перетнув вулицю і метрів за двісті зайшов до гастроному. Там придбав дволітрову банку з огірками і, вийшовши на вулицю, спорожнив її на траву під найближчим кущем. Затим знову повернувся до лікарні, зайшов до туалету, помив і наповнив банку водою, поставивши у неї букет. Коли з цим вантажем у руках Олег наблизився до сестри, що була заглиблена у читання якогось роману, та здивовано підняла голову.
- Молодий чоловіче! Я ж Вам сказала, що дівчина відмовилась брати Ваш букет.
- А це подарунок не особисто для неї, а для усієї палати. Поставте його, будь-ласка, на підвіконня.
- Ну, ви й хитрун! Я б до такого не додумалась. Добре, спробую ще раз.
Сестра обережно взяла у руки банку з букетом і пішла до палати. Тільки-но з’явилась вона у кімнаті, як Тетяна ображено вигукнула:
- Слухайте, я ж Вас просила вернути цього букета назад, тому хто його приніс?!
- А з чого Ви узяли, що цей букет особисто для Вас? – з лукавою посмішкою відповіла сестра і поставила букет на підвіконня, акуратно розправляючи гілочки квітів. - Мене попросили подарувати його усім, хто лежить у цій палаті.
Інші жінки, що лежали у палаті, дружно підтримали сестру, здогадуючись, у чому справа:
- Нехай залишається! Дякуємо! Який гарний букет! У кімнаті ніби світліше стало! 
Тетяна вимушена була змиритись, а може... і не дуже примушувала себе: сама вже не могла у собі розібратись. Та, кожного разу, коли її погляд звертався до вікна на вулицю, а то було єдине місце у палаті, яке радувало око і підіймало настрій, бачила вона на його тлі ніжні силуети цнотливих біло-рожевих квітів. Вони нагадували їй безтурботне дитинство, в якому не було усіх цих нерозв’язних життєвих ситуацій, нещирості та дурості вчинків людей, що навколо тебе, а іноді й своїх власних вчинків. Нагадували літо на садовій ділянці, сонячну галявину серед яблунь, посеред якої палала буянням яскравих різнобарвних квітів дорога серцю клумба. Пригадалась пройнята душевною теплотою батьківська казочка про розмову травинок. Чомусь подумалось: - Тоді мати лежала у лікарні так само як і я. Про що вона тоді думала? Мабуть, так само дивилась у вікно, так само серце її поривалось на волю з полону сумних лікарняних стін... Додому, скоріше додому звідси! Сьогодні ж буду просити лікаря, щоб виписав мене з лікарні. Лежати у ліжку я зможу і вдома.
Два дні потому у п’ятницю Тетяну таки виписали, призначивши купу ліків. Опинившись у рідних стінах, вона одразу якось розм’якла, розслабилась. Як небагато потрібно для відчуття душевного комфорту: навіть після кількох днів відсутності у рідній оселі, знову опинитись серед звичних оку домашніх речей, знову відчути знайомий з дитинства смак маминої їжі, примоститися у затишному м’якому кутку рідної канапи, підібгавши під себе ноги, і усім своїм тілом відчути тепло рідного дому, розчинитись у ньому, втиснутись у нього своєю спиною, зробившись маленькою і непомітною...
Наступного суботнього ранку вставати не поспішали. У квартирі стояла тиша, яку розірвав дзвоник у двері. Ольга, накинувши халат, позіхаючи пішла відчиняти. У дверях стояв молодик в уніформі з букетом хризантем.
- Доброго ранку! Це Вам. – з масляною посмішкою вимовив хлопець і протягнув букет.
- Ви не помилились квартирою?
- Це квартира Стернових?
- Так.
- А Ви – Ольга Миколаївна?
- Дійсно. Це я. Але я, все одно, не розумію. Від кого це? У мене день народження ще далеко.   
- Вибачте, але така адреса вказана у замовленні. Так що, ніякої помилки тут немає. Розпишіться, будь-ласка, в отриманні.
- Хм, а може... це для дочки моєї, Тетяни? 
- Але ж, Ольга Миколаївна – це Ви? Бажаю всього найкращого!
Ольга, тримаючи букет у руках, пройшла до спальні і здивовано запитала:
- Валю, це не тобі, бува, прийшла у голову ідея подарувати мені квіти? Тільки з якої такої нагоди?
- Квіти? Ні, я не купував. А звідки вони взялись?
- „Бюро добрих послуг” на чиєсь замовлення принесло. Хтось же ж замовляв? Хто б це міг бути?
- Послухай! А-а... може це Тетяні? Піди запитай у неї. Вона вже прокинулась?
- У тому то й справа, що у замовлені вказане моє ім’я. Хоча... піду, на всяк випадок, запитаю у Тані.
Дочка, певно, ще спала. Та коли Ольга прочинила двері до її кімнати, вона одразу розплющила очі і повернула голову. 
- Мамо, доброго ранку! А це що? – здивувалась, побачивши раптом квіти.
- То і я хотіла б дізнатися. Зараз принесли на замовлення. Ти випадково, не знаєш, від кого це може бути?
- Випадково здогадуюсь. – насупилась Тетяна. - Точно такий букет я отримала в лікарні від Олега. Я там від нього відмовилась і тут він мені не потрібний!
Ольга підійшла до ліжка доньки і присіла збоку, поклавши свою руку на її плече. 
 - Таню, я знаю, що у вас з цим Олегом розлад у стосунках вийшов, але через що? Це якось пов’язано з тим, що з тобою сталося?
- Так, пов’язано, але мені не хотілося б до цього повертатись.
- Я розумію, та все ж, може розповіси мені, що сталось? А я спробую тобі підказати, як вчинити у такій ситуації. Я обіцяю, що ця розмова залишиться між нами, повір! 
Після деяких коливань Тетяна розповіла матері про події останніх днів. Обличчя Ольги спохмурніло, хоча вона і намагалась не видавати нічим своїх почуттів. Не хотілося їй, щоб дочка так несподівано і драматично занурилась у буремні хвилі дорослого життя. Не підготовлена до такої підступності людських взаємовідносин юна душа дівчини може і зламатись, від чого вона ще наробить якихось необачних вчинків. Першим пориванням було порадити викинути з голови такого несерйозного хлопця, у якого ще вітер у голові гуляє. Однак, трохи подумавши, Ольга вирішила не давати подібних порад, які можуть призвести до різких збурень у роз’ятреній останніми подіями душі. Дочка повинна сама розібратись у своїх почуттях. Головною порадою зараз повинно бути побажання заспокоїтись і не робити необачних кроків.
- Знаєш, доню, я розумію, як тобі зараз важко на душі. Розумію, яка у тебе образа на Олега, розчарування. Можливо і я б на твоєму місці так відреагувала. Єдине, чого я не розумію – чого ти приховала факт нападу на тебе у під’їзді? Я б у міліцію, все ж, заяву подала. Хіба можна такі речі вибачати? Ти розумієш, що та негідниця може відчути свою безкарність і знову захоче тобі щось зробити?
- Не хочу я з цими слідствами зв’язуватись! Та й доказів ніяких немає, що це Аліна зробила. То були якісь сторонні люди, яких найняли. Ще, якби це просто грабіжники були, а так – дівчачі розбори через хлопця. Сором якийсь! І, чесно кажучи, я в усьому бачу більшу провину не Аліни, а саме Олега.
- Не знаю... Можливо, ти частково і права. Та, маючи вже певний життєвий досвід, я б тобі порадила не поспішати одразу приймати якісь кардинальні рішення. У тобі зараз по свіжих слідах вирують емоції, а вони не є дуже гарним порадником і провідником на життєвих стежках. 
- Розумію, але це легше сказати, ніж виконати.
- Нічого! А ти спробуй трохи заспокоїтись і відволіктись від цих думок. У тебе зараз є важливіше завдання – закінчити навчання і отримати диплом. Занурся з головою у цю проблему, хвилюйся за це, а всі інші хвилювання відклади на певний час. Побачиш, мине місяць, другий і ти зовсім іншими очима глянеш на ті події, які з тобою сталися. І тобі тоді легше буде розібратись зі своїми почуттями до Олега. 
- Ой, не знаю, які там уже почуття можуть бути після всього цього?
- Ну, от і побачиш тоді, через певний час, залишилось щось чи ні. Як нічого не залишиться, то й переживати не будеш. У всякому разі, більш спокійно до цього поставишся. З іншого боку, для Олега теж буде перевірка: якщо він серйозно до тебе ставиться, то буде чекати та домагатись і через кілька місяців так само, як і сьогодні. А як охолоне, то зрозумієш, що це у нього було чергове хвилинне захоплення.
- Ото ж бо й воно, що чергове! З однією ще не закінчив зустрічатись, як уже до іншої залицятись почав! Як так можна?
- Звісно, це його не красить. Але я тобі скажу: у нього самого ще життєвого досвіду – як кіт наплакав. І дитинство, я знаю, у нього було складне. 
- А що ти про це знаєш? Розкажи.
- Добре... Коли йому було ще років десять, його мати спочатку кинула чоловіка і поїхала з сином на Урал. Там вона вийшла вдруге заміж, і Олег кілька років жив з вітчимом. А це найскладніші для формування підлітка роки. Потім у матері друга дитина народилась – теж деякий час не до нього було. А ще через деякий час вітчим пити почав. Ти розумієш, який це стрес для дитини? Потім знову вони повернулись до Києва – теж бурхлива ситуація. І усе це, я думаю, наклало певним чином відбиток на особливості його характеру, поведінки... Не знаю... Можливо довга відсутність твердої батьківської руки призвела до деякого запізнення із формуванням чоловічих рис у характері. А що у результаті? Недостатнє відчуття відповідальності за свої вчинки. Недорозвинене передчуття їх наслідків. Звісно, все це діло наживне: пару разів на граблі наступить, а там і досвід з’явиться.
- Ну, знаєш! Коли на граблі наступають, то самому собі лоба розбивають, а не іншим. Чому моє здоров’я повинно слугувати набуттю ним свого життєвого досвіду?
- Та я ні за кого тебе не агітую! Якщо Олег тебе більше не цікавить, то мені, навпаки, спокійніше на душі буде. Ти ще не у тому віці, щоб турбуватись за своє майбутнє. Ще зустрінеш собі гарну пару. Єдине, у чому хотіла б тебе застерегти – щоб багато не перебирала, шукаючи ідеалу. Я теж у твоєму віці все чекала на принца під червоними вітрилами. До кожного знайомого прискіпливо придивлялась: то те у ньому не те, то інше. І... досиділась, що й сама злякалась, аби взагалі самотньою не залишитись. Довелось різко знизити планку своїх вимог, щоб встигнути хоча б у останній вагон встрибнути... Ідеальних чоловіків, щоб ти знала, взагалі не буває. У нас з твоїм батьком теж... різне було за ті роки, що ми разом. 
- Так, знаю.
- Але ж, сім’ю створили і зуміли зберегти. Нормальну сім’ю – є набагато гірші. Добре, доню, вставай уже потихеньку. Снідати будемо. 
Мати встала з ліжка і пішла до дверей. Вже з порога напівобернулась і запитала:
- А що з квітами робити будемо?
- Що хочеш, те й роби. Тобі подарували – не мені.
- Ну, мені, у принципі, теж усе одно. Гарний букет, жаль викидати... Кінець кінцем, квіти не винні. Поставлю у воду – хай собі стоять.
***
Сергій не забув про обіцянку, яку дав Валентинові, і спробував обдзвонити людей, що могли б позичити грошей на пару місяців. Але на такий строк, усе ж, ніхто не хотів ризикувати позичати. Часу ж ці обдзвони забирали чимало: необхідно було хоча б з делікатності з кожним побалакати „за життя”. З кожним була пов’язана якась сторінка минулого, яке згадувалось під час гортання блокноту. Іноді ці згадування так заглиблювали у себе свідомість, що, виринаючи з них, забував головну мету, для чого цей блокнот був відкритий. Дійшовши на останній сторінці до прізвища „Якушенко”, згадав такий же жовтневий день два роки тому. У другій половині дня повинен був розпочатись депутатський прийом населення у Кожевіна, а перед самим обідом йому потрібно було заїхати на засідання Центрального комітету дружньої партії, що входила до спільного передвиборчого блоку на майбутніх парламентських виборах. На це засідання повинен був приїхати лідер блоку. Певно, щось важливе намічалось. Сергія Кожевін захопив із собою. Так сталось, що вони трохи запізнювались, тож, коли під’їхали до партійного офісу, там уже стояла ціла купа чорних депутатських машин. Ясно було, що збори почались. Біля входу юрмилась зграя кореспондентів, операторів з камерами. Засідання було закрите, і їх у приміщення не пропускали, від чого вони своїм виглядом нагадували коропів, викинутих на берег і залишених без води. Дехто намагався щось угледіти крізь вікна на верхньому поверсі. Протиснувшись крізь цей натовп, Кожевін із Сергієм зайшли до офісу і піднялись східцями до зали засідань. Шеф пройшов до зали, а Сергій залишився чекати у холі, стіни якого були густо обвішані партійною літературою і фотографіями. Крізь просвіт у дверях, залишений для провітрювання переповненої зали, можна було побачити перші ряди з учасниками зборів, серед яких Сергій упізнав кілька знайомих облич лідерів партій та народних депутатів. З іншого боку проглядався стіл президії, де він побачив голову партії, що вів збори, та лідера блоку, який саме розпочав свою промову. Сергій тільки-но прилаштувався слухати, як ззаду підійшов, певно, якийсь охоронець і попросив не стояти біля цих дверей, повівши поглядом до інших дверей, що вели до задніх рядів зали. Ті двері теж були трохи відчинені, та через них уже нічого цікавого не було видно, лише чутно було трохи голос промовця:
- ...і, кінець кінцем, ми отримали таку конструкцію української політичної влади, яка мала досить складний поступ. Я не хочу бути сумним сьогодні. Ми будемо сьогодні говорити, що безсумнівно шануємо ці десять років. І навіть те, що ми були ці десять років незалежними і суверенними – це, само по собі, свято, незважаючи на інші обставини. Але, все-таки, якщо ми будемо говорити у політичному контексті – що найбільше у нас не вдалось? Я переконаний, що після довгих дискусій ми прийдемо до одного: в Україні не вдалось створити політичної системи, яка б гарантувала демократію. Тому що, боронь боже, якщо ще 5-7 відсотків голосів від нас перейде вліво – оту крихку рівновагу, яка утримується 10 років, буде серйозно втрачено. Я не буду говорити, що це на 180 – розворот маршруту, але я переконаний, що це – на багато, багато десятків градусів розворот курсу, який ці голоси можуть дати. Це безсумнівно так. У нас немає усталеної конструкції політичних сил, які б гарантували дійсно українську демократію, які завдяки принципам і засадам демократії забезпечували б рух нашого суспільства до відкритого громадянського суспільства з усіма його цінностями...
Поступово навколо Сергія зібралось кілька людей, що дослухалися до промовця через напіввідчинені двері, час від часу перешіптуючись і коментуючи окремі вислови. Поряд із Сергієм прилаштувався високий вилицюватий чоловік середнього віку з вусами і борідкою. Почувши останні слова, він прошепотів майже на вухо Сергію:
- Здається, сьогодні більшою загрозою демократії є не стільки ліві, скільки провладна мафія, що захопила всю економіку у свої руки. Навесні в акції „Україна без Кучми” ліві виступали разом з нами на захист демократії.
- Тихше! Не заважайте слухати! – обурено зашепотіли сусіди, не обертаючи голови від дверей, щоб не пропустити чогось важливого.
...ці три речі можна забути, коли ми не будемо мати того політичного компонента, який називається – демократична більшість українського парламенту. Це я говорю для того, що для мене є шанованими, але не є цінністю ідеї, які будуть коштувати п’ять відсотків – сім відсотків, які проводять інтереси прекрасних політичних ідей, роздрібних політичних ідей, які мають прекрасну традицію, які мають чисті душі і у лідера, і у члена партії. Це – маса компліментів, які можна цим силам говорити, але ми говоримо про категорію, яка значно вище: як спробувати нам домінувати, навколо патріотизму, над Україною, українською ідеєю? Чи говорити про патріотизм менших порядків. Як змістити акценти і побачити у великому ключовий лейтмотив: ключова ідея нашого блоку, це: Україна – понад усе! Давайте спробуємо поєднати ті ідейні філософії, які близькі одна до одної, які можуть бути партнерами у цьому політичному проекті. І, до певної міри,...
- А я вважаю, - озирнувся вже Сергій до сивого сусіда, - що патріотизм, як і вагітність, або є, або немає. Не може він бути більших порядків, чи менших. Хоча... загалом, усе це вірні і прекрасні слова, але долю блоку, бути йому чи не бути, вирішать кілька відсотків, які дістануться, або не дістануться тій чи іншій партії при розподілі квот і формуванні списку. Отут і почнеться! 
- Так, - підтримав „бородань”, - коли дійде до поділу відсотків та прізвищ у списку, то духовність і мораль опиняться на десятому місці. А при формуванні списку і взагалі за них забудуть – хто тільки туди не полізе усіма правдами і неправдами?!
- Та, дасте ви послухати?! – знову грізно зашепотіли сусіди. – Відійдіть убік і там собі розмовляйте!
- Мовчу, мовчу, - винуватим голосом тихо відповів Сергій і більше не розмовляв до кінця промови, що завершилась бурхливими оплесками.
Коли почались інші виступи, то вже всі, хто стояв у холі потихеньку почали перешіптуватись, сповнені оптимізму щодо перспектив блоку на виборах. Коридор наповнився негучним, але постійним гулом, тож уже майже нічого не можна було почути із зали. Сергій і „бородань”, який назвався Якушенком, розговорились. Дискусія, що почалася з обговорення почутого у виступі, поступово перейшла до проблем економічних. І тут раптом Сергій дізнався, що вони займаються близькими проблемами, що стосуються питань палива і енергетики. Різниця була лише у тому, що Якушенко займався традиційними матеріалами, працюючи у нафтогазовій компанії, а Сергій – альтернативними.
- Ви розумієте, - виказував наболіле на душі Сергій, - ми весь час відчуваємо якусь приховану протидію нашим зусиллям. І таке враження, що ця протидія йде саме з боку нафтопереробників. Чомусь вони вважають нас своїми конкурентами, хоча, які з нас у найближчі роки можуть бути конкуренти? Мені здається, що тут можуть бути два варіанти розгортання подальших подій: або ми дочекаємось, доки на Заході розгорнеться таке масове виробництво біопалива, що його просто почнуть закупати і завозити сюди, або ж, самим нашим нафтовим бізнесменам треба взяти у свої руки виробництво власного біопалива. Павле Михайловичу, може ви спробуєте у себе переговорити з цього приводу?
 - Спробувати, звісно, можна, але чомусь у мене є сумніви, що у нас хтось цим зацікавиться. Оскільки, більшого зиску, ніж на нафті, вони від біопалива мати не будуть, то – доки є нафта, то... ну, Ви самі розумієте. Але я можу переговорити. Візитка у Вас є?
Збори закінчились і Сергій, попрощавшись з Павлом Михайловичем, пішов за Кожевіним на вулицю. У машині деякий час розмовляли про почуте на зборах і перспективи створення блоку, але недовго, і подальшу дорогу Сергій був уже у полоні власних роздумів над почутим від лідера блоку, яке вселяло певні надії. Потім... думки почали блукати вже в якихось паралельних асоціативних рядах, перейшли непомітно на згадки про перші роки роботи у Комітеті, доки не наштовхнулися на, недоброї пам’яті, Сікачова, коли він там ще працював. Сергієві від тої згадки захотілося сплюнути, та він вчасно згадав, де сидить...
Згодом, сумніви Якушенка з приводу біопалива протягом цих двох років лише підтверджувались. Скільки не намагались організувати різні міжвідомчі наради, скільки не складали різні протоколи і не приймали рішення, та, далі голослівних декларацій справа так і не зрушила, а „пісочок у букси” весь час хтось ретельно підсипав і підсипав...
Доки Сергій згадував знайомство з Якушенком, додому повернувся Олег. Не хотілось Сергію посвячувати когось у свої маленькі таємниці, оскільки боявся, що це дійде до Жанни. А все ж, довелось телефонувати Павлові Михайловичу в присутності сина. Однак, тут також його спіткала невдача. Сергій остаточно зрозумів, що допомогти Валентинові з грошима не зможе. Цієї миті до нього наблизився Олег.
- Тату, я чув, що ти шукаєш грошей для свого друга? Може я чимось зможу допомогти? А хто він, цей твій товариш? Випадково, не Валентин Петрович?
- Так, це він. Його запросили до Вестландії на міжнародну конференцію, а грошей на поїздку не вистачає. Попросив допомогти, якщо зможу. Та, куди там!.. Обдзвонив уже всіх знайомих – абсолютний нуль! Усі відмовили... 
- Знаєш, не поспішай засмучувати Валентина Петровича. Я ще спробую щось зробити.
Наступного дня Олег, лишень з’явившись уранці на роботі, підійшов до свого керівника і трохи ніяково спитав:
- Доброго ранку, Борисе Яковичу! У мене до Вас є одне прохання...
- Якщо з приводу відгулу, то нічого не вийде. Справ у найближчі дні – віз і маленький візок.
- Ні, відгули мені не потрібні. А от, якби Ви мені позичили грошей на певний час, то я був би Вам дуже вдячний.
- М-м... і скільки ж тобі потрібно?
- Доларів сімсот... хоча б.
- Не знаю. Як на те, щоб позичити, то сума немала. А на що тобі ці гроші так терміново? Що купити хочеш?
Якби в Олега було трохи більше життєвого досвіду, то кивнув би ствердно головою і все. Замість того, він щиро зізнався, що гроші потрібні не йому, а товаришу його батька для поїздки за кордон і той обіцяє повернути їх за місяць-другий після повернення. З деяким запізненням Олег помітив, що обличчя шефа протягом розповіді почало просідати донизу, наче розморожене філе мерлузи.
- Знаєш, навряд чи я зможу тобі допомогти. Нема у мене зараз вільних коштів. 
- Що ж, вибачте. Жаль... Поспитаюся ще у когось, - засмучено промовив Олег і пішов до виходу з кімнати.
- Зачекай! – гукнув раптом йому навздогін Борис Якович, коли Олег уже взявся за ручку дверей. – Зачекай, Олеже! Є у мене одна пропозиція. Якщо ми домовимось, то я дам тобі грошей.
- Ой, правда? Я Вам такий вдячний!
- От, от. Я саме до цього і підхожу. Як-то кажуть – послуга за послугу. Ходарчуку треба двоє – троє людей, щоб направити у відрядження до Кременчука. Я можу запропонувати йому твою кандидатуру. Це ненадовго – тижнів на три. Ну.., максимум, на місяць. Як – згоден?
Олега, звісно, така перспектива зовсім не приваблювала. Від несподіванки він навіть трохи підігнув коліна і набрав повні груди повітря, та довго вагатися під пильним оком шефа було неможливо. Довелось погодитись. Кінець кінцем, для того, щоб допомогти батькові коханої дівчини, можна було піти на таку жертву. Вже отримавши на руки гроші згадав, що через відрядження цілий місяць не зможе побачити Тетяну. Через це на серці одразу стало так сумно, та що поробиш? Вирішив, що так уже, мабуть, розпоряджається ним доля, а проти неї „не попреш”, і, врешті-решт, трохи заспокоївся. 
Не втрачаючи часу, Олег зателефонував батькові на роботу і повідомив, що гроші вже у нього в руках. А вже за кілька хвилин Сергій летів у відділ до Валентина, несучи радісну звістку.
- Танцюй, Валентине! Є гроші! Завтра вранці я тобі їх принесу. 
- Що ти кажеш?! - Валентин по-братньому поплескав долонею Сергієве плече. – Просто не вірю! Оце так подарунок ти мені зробив! Обіцяю, що найближчим часом борг поверну.
- Не сумніваюсь!.. Ну що, будеш тепер давати погодження в оргкомітет? Але ж, за таку справу з тебе належить. Перед від’їздом треба буде це відмітити, - з посмішкою відповів Сергій, ніби і показуючи, що жартує, але водночас і сподіваючись, що Валентин пристане на таку пропозицію.
- Звісно! Які можуть бути розмови?! Тільки на роботі я б не хотів це афішувати. Краще підемо у кафе посидимо.
- Домовились. Згоден на будь-які варіанти... Ну що, тоді – до завтра? Вранці я до тебе зайду і принесу гроші. Бувай!
За два дні Олег вирушив у відрядження. Батькові він зізнався, що поїхав фактично відпрацьовувати за кредит, матері ж вони вдвох вирішили нічого не казати ні щодо позичання грошей Валентинові, ні щодо причин раптового відрядження.
 

ID:  484697
Рубрика: Проза
дата надходження: 10.03.2014 02:23:29
© дата внесення змiн: 10.03.2014 02:23:29
автор: Valery

Мені подобається 0 голоса(ів)

Вкажіть причину вашої скарги



back Попередній твір     Наступний твір forward
author   Перейти на сторінку автора
edit   Редагувати trash   Видалити    print Роздрукувати


 

В Обране додали:
Прочитаний усіма відвідувачами (721)
В тому числі авторами сайту (3) показати авторів
Середня оцінка поета: 0 Середня оцінка читача: 0
Додавати коментарі можуть тільки зареєстровані користувачі..

ДО ВУС синоніми
Синонім до слова:  аврора
Маргіз: - Мигавиця, кольорова мигавиця
Синонім до слова:  аврора
Юхниця Євген: - смолоскиподення
Синонім до слова:  аврора
Ніжинський: - пробудниця-зоряниця
Синонім до слова:  метал
Enol: - ну що - нічого?
Знайти несловникові синоніми до слова:  метал
Enol: - той, що музичний жанр
Знайти несловникові синоніми до слова:  аврора
Enol: - та, що іонізоване сяйво
Синонім до слова:  Бабине літо
Маргіз: - Осіннє танго
Синонім до слова:  Вірний
Маргіз: - Вірний - однолюб
Синонім до слова:  гарна (не із словників)
Маргіз: - осяйна
Знайти несловникові синоніми до слова:  Вичитка
Юхниця Євген: -
Знайти несловникові синоніми до слова:  Мобілізація
Юхниця Євген: -
Знайти несловникові синоніми до слова:  Рахманий
Mattias Genri: -
Синонім до слова:  гарна (не із словників)
Mattias Genri: - sliczna...
Синонім до слова:  видих
Наталя Хаммоуда: - Відди́х, зди́х.
Синонім до слова:  Вірний
Eyfiya: - Непохитний
Синонім до слова:  Вірний
levile: - Незрадливий Вірний
Знайти несловникові синоніми до слова:  Верлібр
Андрій Ключ: - Танцпро – танцююча проза
Синонім до слова:  Церата
Олекса Терен: - Обрус.
Знайти несловникові синоніми до слова:  видих
Enol: -
Синонім до слова:  гарна (не із словників)
Микола Холодов: - Кльова, Класна, Красна.
Синонім до слова:  Церата
Neteka: - Вощонка
Синонім до слова:  Церата
dashavsky: - Клейонка.
Знайти несловникові синоніми до слова:  Церата
Юхниця Євген: -
Синонім до слова:  гарна (не із словників)
Neteka: - Писана
Синонім до слова:  Прибулець
dashavsky: - Пришилепинець.
x
Нові твори
Обрати твори за період: