- Послухайте! Оце я думав, розповісти вам чи ні, одну катавасію, що сталася зі мною. Тільки обіцяйте, що не будете дуже з мене насміхатися. З кожним може таке статися. Якщо пообіцяєте, то розкажу.
Ну, як же ж можна було в такій ситуації не пообіцяти? Звісно, всі, хто сидів за столом, дружно почали заспокоювати свого старшого колегу і товариша. Тим більше, що сам Леонід Якович дав гарну приманку, прохаючи надто не кепкувати з нього. Тож виходило, що сміятися таки буде з чого.
- Розповідайте, розповідайте! Ми будемо уважно слухати.
- Що ж, тоді слухайте... Кілька років тому це було: мабуть, десь у 88-му. Точно, що це було в суботу... Як зараз пам’ятаю, сонячно було, кінець січня, усе вкрите блискучим свіжим снігом. У вихідні дні я тоді, зазвичай, ходив за свіжим молоком на розлив. До гастроному – через Голосіївські ставки, а там – лісом і нагору. Там такий невеличкий гастроном є, не доходячи до водокачки, біля сільгоспакадемії.
Чому я туди так далеко ходив? А ви згадайте ті роки – майже все почало зникати з полиць магазинів. З молочними продуктами теж стало важкувато. Вже до 10 ранку, особливо у вихідні дні, майже все розпродувалось. А цей гастроном розташований подалі від “цивілізації”, тому там була більша вірогідність ще встигнути купити молока і... ще деяких продуктів.
Отже, того дня дружина дала мені, як завжди, трилітрового бідона, торбинку з болоньєвої тканини і папірець зі списком – що треба ще купити. Виходжу, значить, я на вулицю і... неквапом іду від проспекту в парк, потім – повз озера, а далі, доріжкою вгору до меморіалу з вічним вогнем. Ну, а звідти вже й гастроном поряд. Повітря свіже, зимове – пахне озоном і кавуном. Хочеться вдихати його на повні груди.
У магазині я взяв майже всього за списком. Молока, звичайно, в першу чергу. Хліба, яєць, масла, здається – печива до чаю... ще – кефіру, сиру і... ще щось там – не пам’ятаю.
Отак, в одній руці – бідон з молоком, а в іншій – торбина з продуктами, я вийшов з магазину на вулицю. Тільки-но я вийшов, як одразу відчув себе якось невпевнено і, попервах, не міг зрозуміти, в чому справа. Та, опинившись на іншому боці вулиці і ледве при цьому вискочивши з під коліс вантажівки, одразу збагнув: у мене ж в руках небезпечний вантаж і.., будь-який необережний крок – вважай, все пропало. Отже, почав я думати лишень про це. Пересуваю ноги обережно, ніби святий поверхнею води, ледь її торкаючись. Йду і потихеньку психую: “Черевики давно треба в ремонт здати, а я все чогось тягну. Підбори вже зовсім стесалися. Так, не дай боже, ще й ногу підверну... І двірники – теж роззяви! Що, не бачать, хіба, яка ожеледь на дорогах? Ну, чого б її пісочком, пісочком, ... ох! Ти диви, що робиться?! Ні, треба з цієї крижаної пастки тікати”. І вирішив я звернути з дороги в ліс, а там припорошеною снігом стежкою скоротити шлях до доріжки, що спускається до ставків. Так і коротше, і надійніше якось. Спочатку я дійсно відчув полегшення. Хоч схил був і крутішим, ніж на дорозі, але ж ноги, трохи провалюючись крізь тонку скоринку прихваченого морозом снігу, відчували себе впевненіше. Я навіть почав забувати про небезпеку і, мимоволі, зачарувався природою. А воно й не дивно. Уявіть собі зимовий ліс на схилі гори серед дерев, вкритих шапками снігу. Перед очима, серед гущавини гілок, блакить сонячного неба. А нижче, з-попід ніг – блискучий сніговий схил, що переливається під сонцем міріадами райдужних спалахів. Шарф від довгої ходи трохи виліз з під куртки, відкривши свіжому морозному повітрю груди. А від цього кожен подих давав відчуття повної свободи і відсторонення від всього буденного і дрібного.
Коротше, я трохи розслабився і одразу довелось про це пожалкувати. Схил поступово ставав все крутішим, доки стежка не вивела на льодянисту, прибиту ногами поверхню. Певно, мої не більш везучі попередники з цього місця починали подальший спуск сидячи і тому гарно прикатали ковзанку. Так само і я, поза своїм бажанням, наслідував їх приклад. Єдине, що мені вдалося встигнути, сідаючи на “п’яту точку”, це – зберегти рівновагу і розкинути руки в сторони та трохи наперед, тримаючи повний бідон і торбину. Словом – поїхали...
Метрів за десять мені якимсь дивом вдалося зачепитись підбором за невеличку вибоїну, та ще й, на щастя, саме в тому місці, звідки починалась найкрутіша частина схилу. Але зрадів я передчасно. З таким вантажем на витягнутих руках у мене не було можливості навіть поворухнутись. Звільнити руки я також не міг, оскільки навкруг себе бачив лише крутий крижаний схил. Здійнятись на ноги теж було практично неможливо – ледь вислизни мій підбор з вибоїни, і я стрімголов полечу донизу. І найобразливіше те, що там, у полі зору вже була та доріжка, на яку я збирався вийти. Одна надія – чекати когось із перехожих, хто б допоміг.
Невдовзі у мене вже достатньо задубіли руки, до того ж, і сидіти було не зовсім тепло. На щастя, чекати довелось не дуже довго – вихідний день, у парку було доволі людно. Знизу доріжкою підіймались хлопець з дівчиною. Парубок тягнув за собою важкі дерев’яні ґринджоли, які можна було взяти напрокат біля входу до парку. Доріжка ця доволі довга і з повільним ухилом, а тому нею полюбляли з’їжджати на санчатах як діти, так і дорослі. А на такі великі ґринджоли можна було сісти не тільки всією родиною, але й для друга сім’ї містечко знайшлося б.
Коли я покликав по допомогу, дівчина спочатку нічого не зрозуміла, а хлопця та халепа, в яку я вскочив, навпаки – дуже розважила. Врешті решт, вони удвох мене все ж зняли і потім продовжили свій шлях нагору. А я, підбадьорений їхніми жартівливими побажаннями, почав обережно потроху спускатися краєм доріжки: там було не так притоптано і слизько.
Пройшов я таким чином кілька десятків метрів і трохи заспокоївся від пережитих хвилювань, а затим знову послабив свою увагу і дозволив собі замилуватися красою зимового дня. А дарма!... Несподівано за моєю спиною виник шурхіт ґринджол, що летіли згори, мов на крилах. І що б ви думали, друзі мої? Тільки-но я озирнувся, одразу вгледів моїх нещодавніх спасителів, які марно намагались пригальмувати свою танкетку, що вийшла з-під контролю. Наступної ж миті до моєї свідомості дійшла абсолютна невідворотність катастрофічного зіткнення, і ця неприємність насувалась на мене з лементом: “Побережись!!!”.
Зрозуміло, швидко відстрибнути кудись вбік було вже запізно і не менш небезпечно для мого вантажу. Що робити? Я інстинктивно лише встиг ступити назад і, наштовхнувшись спиною на бетонний ліхтарний стовп, в останню мить шмигонув за нього. Не встиг я відновити рівновагу, змахнувши бідоном і торбиною наче гелікоптер, що приземлився, як у стовпі загуло від удару. На щастя, для хлопця з дівчиною все закінчилось кількома синцями...
Що й казати, доля протягом кількох хвилин двічі рятувала мене від неприємностей, що підкрадалися зненацька. Мені в ту мить здалось, що народився я під щасливою зіркою. Так думав я і весь шлях додому, потихеньку обережно перебираючи ногами. І від передчуття того, як я повернусь додому, розповім дружині все те, що зі мною сталося, а може й не все так, а трошки прикрашу для гостроти відчуттів, мені стало навіть весело.
Тільки-но я відчинив квартиру і увійшов до темного передпокою, то одразу, не роздягаючись, розкрив рота, щоб гукнути: “Любо! Зі мною зараз така катавасія трапилася!”. Однак, всього цього дружина так і не почула. Справа в тому, що перед моїм поверненням вона почала мити підлогу і якраз перейшла з передпокою до кухні. Коли вона почула страшенний гуркіт, мою лайку, прибігла до передпокою і включила світло... Що вам казати. Вона побачила мене, як я, незграбно підвернувши руку, лежу на торбині з яйцями, а в другій моїй руці - перевернутий бідон на грудях. На білу від молока куртку стікали вже останні цівочки з порожнього бідона...
Отаке зі мною сталося. Хочте – вірте, а не хочете – спитайте у дружини. Хто, хто – а вона не дасть збрехати.
- Так, я гадаю, що вона надовго запам’ятала ту яєчню, - під загальний сміх подала репліку Тетяна Михайлівна. – Довго їй, мабуть, відмивати довелось.
- А от і ні! Сам насмітив – сам і прибрав.
- Думаю, Вам у той день так уже на роду було написано, - додав Валентин. - Двічі Вам вдалось уникнути пострілу долі, а на третій, як у “Піковій дамі”, вона Вас таки дістала.
- А може, навпаки, - не погодився Сергій, - доля Вас два рази попереджала, щоб Ви були в той день обережнішим, а Ви, на жаль, не надали належної уваги цим сигналам...
ID:
480024
Рубрика: Проза
дата надходження: 17.02.2014 10:52:39
© дата внесення змiн: 17.02.2014 10:52:39
автор: Valery
Вкажіть причину вашої скарги
|
