З чого починається будь-яке нормальне місто? Будь-яке нормальне місто починається із залізничного вокзалу. Залізничним вокзалом воно й закінчується. Саме на вокзалах переплітаються всі артерії міста, саме тут усі ріки зливаються воєдино.
Десятки, а то й сотні людей, немов мурахи в мурашнику, метушаться, бігають туди-сюди, кудись поспішають. Таке враження, що всі вони безтурботно спали у своїх домівках — царстві затишку й домовленості — аж раптом хтось повідомив, що ось-ось, із хвилини на хвилину буде кінець світу. Здається, вони втікають лише від самого слова «кінець». Вокзал – це місце і сміху, і сліз (як щастя, так і печалі), зустрічей і прощань. Вокзал — це такий собі маленький інтернаціонал.
Поряд із газетним кіоском негри п’ють із пластикових пляшечок молоко, яке засліплює їх, наче шкіра білих. До них приєднуються дві негритянки, які пахнуть п’янкими джунґлями (шлейф запахів так і тягнеться за ними), від чого темніє в очах і забиває памороки, і своїми теплими голосами починають співати джаз. За буфетним столиком стоять двоє смуглих, мовби молочний шоколад, арабів і щось завзято розповідають стрункій, довгоногій, кучерявій чорнявці в червоній шкіряній курточці й короткою зачіскою, на що та лише поправляє стрілки на колготках і гучно сміється, засліплюючи ангелів діамантовим блиском оксамитових очей і струшуючи зі смоляних кучерів учорашні думки. Що ті араби їй втирають? Мабуть, декламують рубаї Омара Хайяма.
Біля входу в чоловічий туалет стоїть декілька монголо-казахів, які хижим оком оцінюють територію, таке враження, що зараз вони захоплять цей вокзал і спалять його до біса, як свого часу Батий спалив Київ. Десь із вулиці долинає музика. Здається, співає ZAZ. До залу очікування заходить галаслива юрба циганів, наче з фільму Еміра Кустуріци. Жінки з малими дітьми на руках, чоловіки — з гітарами через плече. Стара циганка в червоній бандані із зображенням Че Гевари гучно кричить по-своєму, по-циганськи, дає запотиличника малому, якому на вигляд років сім-вісім. Той починає голосно ревіти.
Старенький, як світ, дідусь, схожий на Волта Вітмена, з нерозчесаною бородою з листя трави, із зім’ятим капелюхом на голові, в довгому, потертому сірому плащі, що прикриває худе тіло, несе на горбатій спині величезний наплічник, який аж розперло від усього, що в нього напхали. Здавалось, що дідусь зібрав докупи, як розкритий парашут, усе своє життя і всунув до наплічника. За стареньким поспішає Баба-Клава-з-Балаклави, яка тягне за собою «кравчучку» на коліщатах. Виглядає доволі сердито — така собі козир-дівка «лихих дев’яностих» із творів Квітки-Основ’яненка. Так і уявляю, як тихо, з обережністю в голосі, в її смугастій сумці перешіптується між собою чорне золото — соняшникове насіння. «Сольоне, сольоне», — ніби на підтвердження моїх думок у вухах відлунює бабусин голос.
Вокзалом ходить підозріла групка людей, в довгих плащах і темних окулярах. Таких можна побачити у фільмах про італійську мафію. Вони підходять до людей і щось пропонують. «Сектанти», — мимоволі подумалось. Якісь чи то баптисти, чи то свідки Єгови. Не важливо. Вокзальний п’яничка на прізвисько Вгашений (в цьому прізвиську, власне, вся його біографія), який живе недалеко на лавці, і якому місцеві буфетниці щоразу наливають чогось, щоб серце зігрів і не помер десь раптово між побитих пляшок і зграї сизих голубів, похитуючись, підходить до них і починає приставати. «Від’єбись!», — сектанти дають зрозуміти, що не налаштовані з ним на розмову. Як в анекдоті: «Його посилали, а він вертався».
Люди в залі довго й нудно чекають на свій потяг. Дехто читає Керуака. Авжеж, Керуака. А що ще читати в дорозі? Читають Керуака й п’ють гарячу, як серця мандрівників, каву із пластикових стаканчиків. Приміщенням розповсюджується аромат кави, аромат блаженства. Напевно, в раї пахне кавою. Так, у раї пахне кавою.
— Братику, а, братику! — підходять до мене сектанти. — Ти знаєш, що таке любов?
— Любов — це як світло в холодильнику: світить, поки дверцята відкриті.
— Шо? — не врубалися баптисти.
— Нічого, — кажу. — Малий я ще, щоб думати про любов.
Поїзд іде на захід. У декого він іде на схід. Інших напрямків просто не існує.
ID:
475985
Рубрика: Проза
дата надходження: 30.01.2014 16:50:10
© дата внесення змiн: 22.01.2016 12:37:24
автор: Ноїв Ковчег
Вкажіть причину вашої скарги
|
