Я є однією з тих небагатьох, хто ховається поміж людей, й іноді з’являється за самотніми столиками у кафетеріях. Ніколи не думала, що пити чай із трьома ложками цукру, спостерігаючи за тими, хто мене явно не бачить – солодко й гірко водночас. Це трапляється раз на тиждень, коли я – занадто пунктуальна, і приходжу раніше за годину або за дві. «Усі люди різні» - говорю я постійно, приходячи додому пізно ввечері.
Останнього вівторка за столиком навпроти сиділи він і вона. Про щось буйно балакали – він кричав, а вона, опустивши голову, слухала і просила тихіше. Потім видихнув, взяв свою куртку й рушив на вулицю. Дівчина, посидівши трохи, зібралась й, кинувши оком на холодний чай і солодкі булочки, залишивши ключі на столі, пішла.
Мені здалось, вона любила його, і її карі очі дуже хотіли плакати. Через десять хвилин чоловік повернувся, захеканий. Видно біг. Постояв перед столиком трохи, а потім вирішив допити чай і доїсти булочки. Заховав ключі і, заплативши, пішов - видно востаннє, щоб знову не повернутися сюди, де вони розійшлись.
І завжди зустрічаються безліч цікавих людей. У кожного з них своя історія, частинку з яких я маю змогу спостерігати, але ніхто ніколи не знатиме, де саме вони закінчуються й чим.
Цікаво, він забрав ключі, щоб повернути їй?
