Мені тепер поїхати, як вмерти,
Як кинутись у прірву з висоти!..
Потрошить вітер вижухлі конверти,
В яких твої нечитані листи.
Мені би десь укритися, та сила
Взаємного тяжіння, як магніт,
Мене знаходить, де б я не ходила,
І штормом розколисує мій світ.
Аж у сплетінні тріскають волокна
І рвуться жили струнами в мені...
Тремтить душа, до ниточки промокла,
І гасить місто цятками вогні.
Під хриплий гул останнього трамваю
Твоє спокійне дихання ловлю
І край вікна, мов скрипка, завмираю:
Ні поруху, ні зойку, ні жалю
За тим, що відійшло і не збулося,
Хіба щось буде вартісним без нас?
Пірнало світло у твоє волосся,
Допоки по́світ сонний не погас.
Мене завжди вражає те, як жінки багатогранно передають свої почуття! В таких випадках завжди відчуваю їх зверхність! І нічого не поробиш з цим - ми різні.
посвіт - слово гарне...
"Пірнало світло у твоє волосся" - красиво... зримо... тактильно-відчутно - пружний атлас волосся кінчиками пальців - атлас - бо він також із посвітом...
відчай - передано, напруга - через:
Аж у сплетінні тріскають волокна
І рвуться жили струнами в мені...
нуЮ і зв"язок емоцій із оточенням, середовищем, тобто - Тремтить душа, до ниточки промокла,
І гасить місто цятками вогні...
Наталя Данилюк відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Це тільки історія моєї ЛГ, навіть не знаю, чому так написалося... Мабуть, настрій був трохи журливий: погода та ще й світло вимкнули надовго... Але усе гаразд! Дякую, Уляночко, за співпереживання!