Я жила в обіймах за адресою Ти, один.
Там було дуже холодно й сіро.
Дах стікав сльозами по вигинах стін,
А у вікнах, у вигляді серця, були діри -
І вони пропускали вітер,
І мене продувало наскрізь,
І ніщо не могло зігріти,
Навіть легко наведений надпис
На дверях
"Люблю".
Я збивала білесі подушки
І стікав із вікна румянець -
Сутеніло небо...
Я весь біль, що оселю душить,
Пропускала крізь себе.
Не вистачало прострору.
Так бракувало розуму...
Гучно гриміли грози,
Їх зміняли морози...
Я залишалась вдома...
Втома.
Депресія.
Над душею репресії -
Книги, сповнені ранячих слів.
Твоїх.
І ключі лежали зліва.
І вихід, як подих, близько.
Я відкривала двері і разом з тим
Сковувало тіло.
Ніхто не врятує мене за адресою Ти, один...
Тут не працюють телефони,
Не підключений інтернет...
5, 60, 1440 хвилин потому.
Я піднімаю погляд на твою стелю...
Припадаю, мов навіжена, на твою підлогу...
Знов розбираю складені ніжно постелі,
В домі, куди ведуть всі мої дороги...