Ось це відчуття, коли в твоїх руках танцює світ. Із вдячністю приймає до свого тіла сотні-тисячі відбитків твоїх пальців. Поволі назбирує вселенську енергію та одвічний сакральний смисл, а потім починає крутитися, крутитися з неймовірною силою.
Так він народжується. І народжуєш його ти. Без жодних стосунків, без будь-кого взагалі. Це якийсь древній, божественний спосіб появи нового життя, той, що був, допоки Адам і Єва не согрішили. Ти є водночас батько і мати. І твій маленький світ ще зовсім не сформований. І ти, радше за все, досі навіть не маєш чіткого уявлення, як він має виглядати. І ти доторкаєшся. І деформуєш. А він покірно вигинає те, що скоро перетвориться на спину, руки, річки, гори, континенти... Відчуваєш себе творцем. Тебе, власне, так і називають, маючи на увазі "митець". Одначе зараз тобі стає направду страшно від цього слова, адже гріх. Єресь. Та, за котру ще якихось триста років тому спалювали на кострищі.
А в руках у тебе - не що інше, як глина. Мокра, жирна гончарна глина найвищого ґатунку. Вона ж - прах землі. З нього вийшло людство, в нього ж і повернеться. Так сказано було у Біблії про Адама.
Хіба ж тільки у Біблії? У східній мудрості теж. В Омара Хайяма що не рубаї, то про глину. Глину-початок і глину кінець. Про циклічність усьго сущого, де одним повним колом є людське життя. Це коло виходить із глини, в неї ж повертається. Тобто кожна крихітка, що повторює твої відбитки пальців, свого часу була чиїмось волоссям, долонею, вустами... При цьому ти сидиш майже спокійно, тільки ногою інтенсивно обертаєш гончарне коло, мов земну вісь. На думку спадає наша народна мудрість: не святі горщики ліплять. Ні, не святі. Такі ось єретики, що посягнули на світостворення. Хто хоча б раз відчував у своїх пальцях глину і усвідомлював до кінця, що він тримає - той вже запевне не потрапить до раю. Хіба покається. Хіба буде за що.
