Перламутрово-білі кристали повільно засипали мої почуття, покриваючи їх холодом байдужості та льодом німого бездіяння. Сніг. Це та єдина річ, що мене рятує. Завжди. Під його покровом, я почуваю себе захищеною, захованою від всіх проблем, закованою в льодову блискучу клітку, яка прояснює думки і не дозволяє втекти від себе. "Втекти від себе" - яка іронія. Ідучи напролом, сміливо долаючи всі перешкоди, прагнучи правди. якою б вона не була, я завжди втікаю від самої себе. І навіть не в змозі себе зупинити.
Саме тому, я постійно звертаюсь за допомогою до снігової стіни, яка стримує мене і не дає відбитися від власних думок.
Я завжди так робила, скільки себе пам'ятаю.
Лежачи у м'якому та прохолодному снігу, я відчуваю гармонію тіла та душі, думок та дій, а відчуття ніжного холодку на обличчі, куди падають сніжинки, нагадує мені про те, що я ще жива, що я ще маю шанс все змінити, щось виправити. Що я ще маю шанс стати щасливою.
Яка солодка оманливість...
З одного боку, хочеться лежати в такому положенні до безпам'ятства, вслухаючись в шепіт власного серця, а з другого, так і тягне піднятися і втекти десь далеко, де льодові замети моєї душі, не зможуть дістати мене, не зможуть схопити мене своїми крихкими, але сильними долонями і притягнути назад.
Перебуваючи у сніговій безодні, я почуваю себе єдиною з природою, частиною чогось важливого, я відчуваю себе потрібною.
Можливо, це все ілюзія, покликана виправдати моє бездіяння, а можливо й правда, яка захована десь в глибині моєї душі.
Яке дивне відчуття - невідомість. В намаганнях його розшифрувати, воно забирає всі твої сили, залишивши лише приємну невагомість, яка блокує всі твої подальші дії.
Як важко зрозуміти, що відбувається в моєму серці.
Як важко зрозуміти, що відбувається з моєю свідомістю.
Як важко зрозуміти, що відбувається з моїми бажаннями.
О так.
Невизначена кількість запитань, забиває мій мозок, лишивши його спокою і примушуючи до активних дій, змушуючи його до аналізу того, що поза межами мого розуміння.
Хоча, можливо, це й на краще. Можливо, я зможу розібратися з цим безладом, що продовжує невпинно зростати всередині мене.
Колись.
Напевне тоді, коли снігові заметілі знову закують мене в свої холодні обійми і душа зануриться в море безкінечного спокою, який прояснить ту невідомість, що так міцно окутувала мене на протязі всього мого життя.
Обов'язково. Колись.
ID:
469193
Рубрика: Проза
дата надходження: 29.12.2013 21:25:03
© дата внесення змiн: 29.12.2013 21:25:03
автор: Vikki
Вкажіть причину вашої скарги
|
