|
*** Берег. Каміння таке тепле, але неприємне на дотик. В легенях кружляє жарке серпневе повітря, яке гріє мене та моє холодне тіло. Течія річки – немов страшний величезний звір, який мчиться за своєю здобиччю. Куди ти поспішаєш, річечко? Одна хвиля зі всієї сили вдаряється в каміння на дні бездни, потім друга, а далі третя… І так завжди. Вічно. Необоротно. Я чую мелодію води. Тиха, майже нечутна пісня про життя. Стоп. Просто стоп. Не про воду думки.
Мелодія життя лунає. Перший акорд, другий акорд, третій акорд. Постійно. Набридливо. Безглуздо.
*** Каміння. Дивлячись на сіру масу я тяжко ковтала важку, але доволі чисту атмосферу. Вдивляючись, ніби шукаючи відповідь на питання, я не відчувала звуків навколишнього середовища, голосу рідних людей… я поринула в роздуми. Я розчарована чи ображена? Засмучена чи розгублена? Похмура чи просто розбита? Знову думки. Та набридли ви вже. Досить. Прошу.
Думки бігають. Туди - сюди, туди - сюди, туди – сюди. Постійно. Набридливо. Безглуздо.
*** Сонце. Воно вже на горизонті. Жовтогарячі промені лоскочуть моє тіло цими дивними дотиками, немов кажучи, що воно збирається покидати нас і віддати своєму суворому та похмурому братові Місяцю. Ні, Сонечко, не поспішай! Даруй нам далі свої материнські почуття. Хоч раз, ще раз… Але ти все рівно віддаєш свою шану братові й за лічені хвилини покидаєш нас. Зрада з твого боку. Жаль, звісно, але…
Годинники цокають. Тік – так, тік – так, тік - так. Постійно. Набридливо. Безглуздо.
*** Небо. Його поступово затягло хмарами. Ці химерні сніжно-білі форми Божих думок, втілені в скупченні водяної пари розвивають фантазію людини та бавлять її свідомість. А ось і слоник. Ні, це метелик… Що це, Господи? Про що ти зараз думаєш? Про те, що і я? Чи я про те, що і ти?
Слова плутаються. Слово раз, слово два, слово три. Постійно. Набридливо. Безглуздо.
*** Небо. А його все далі затягало хмарами. Ні, не сніжно-білими, а тепер темними, тяжкими, загадковими. Буде гроза. Від них так і несе запахом зла та наглості. Ні, не люблю грозу. Шум, гам, спалахи. Дитячі злякані погляди у вікно, страх, тривога. Набридло це все. Хочу розчинитися в цих дивних страшних до болю хмарах. Розчинитися. Просто перестати існувати.
Сльози капають. Сльоза раз, сльоза два, сльоза три. Постійно. Набридливо. Безглуздо.
*** Земля. Дивлюсь ніби у вічне. Але ж думки не про неї. Дивлюсь на землю – думки про тебе. Дивлюсь на воду – думки про тебе. Дивлюсь на сонце – думки про тебе. Думки про вічне. Думки про майбутнє. Думки про мрію. Ні, досить. Забудь.
Душа тріпоче. Вдих – видих, вдих – видих, вдих – видих. Постійно. Набридливо. Безглуздо.
*** І стоячи на краю берега, я відчуваю… Це щось надзвичайне. Почуття легкості, свободи, польоту. Приходить ідея, що не має нічого неможливого. Світ у моїх ногах, я на вершині щастя. Закриваєш очі і лапаєш хвилини нірвани. Мовчки. Тихо. Без зайвих слів.
Серце калатає. Тук - тук, тук – тук, тук - тук. Постійно. Набридливо. Безглуздо.
Мелодія завмерла. Думки зупинилися. Годинники збилися. Слова пропали. Сльози припинилися. Душа злякалася. Серце затихло. В голові одне – спокій, пізнання, освоєння…
ID:
465479
Рубрика: Проза
дата надходження: 11.12.2013 21:04:01
© дата внесення змiн: 26.09.2014 03:39:16
автор: Незайманий займенник
Вкажіть причину вашої скарги
|
Не буду захвалювати - написано вишукано. Є деякі місця які слід було б виправити.Це Ви й самі згодом помітили б, але з Вашого дозволу...
!
