придбай мою душу, видряпай серце на спомин,
пострілом ла-агідним й тихим мене поцілуй у скроню
навиліт. у вирій – вже час; адже чуєш, птахи не співають
гуртуються в вірші, недонароджені з них – помирають,
падають білими клаптями солі – сніг
мене вистачає на тебе, на всесвіт, на всіх
крім бога і себе самого
(час від часу мені здається, що ми з ним мов кава
два-в-одному;
тіснимось в серці, один одному наступаємо на ноги,
вибачаємось тихо, всміхаємось й, звісно,
взаємно не вибачаємо;
подумки: щоб ти здох! – й докупи лайливо-нице
щось. із чернеток Канта чи Ницше;
еге ж, ми із вами добре зна-аємо
що саме)
це гра у слова, гра із словами, думками, мріями
виплеканими, дощент випитими: ти – я – ми
ні, не ми, то німі наші тіни блукають поміж перехожими
втратились, втрапили у пригоду, у помисли божиї
ми тепер із тобою, безцінна моя, безтінні,
вимальовані кригою, виплетені павутинням
думок небесного майстра
тобі це нове, тобі страшно
ні, моя мила, лякатись не варт, придбай мою душу –
це мій тобі талісман; видряпай серце – як не захочеш добром –
змушу
бери у долоні метал. обіймай тоненькими та ламкими - міцно
натискай на гачок, ні про що не жалкуй, не прицілюйся,
не проси в мене вибачень, не цілуй наостанок мої вуста
не дивися на тіло, що займається тихим полум’ям
і зі мною також не згоряй.
це моє. я сам.
**
тільки-но ставлю крапку, враз відчуваю
(поки ще не замовкло в думках останнє односкладове)
як хтось наступає мені на ногу.
всміхаюсь.
я – сам на сам.
Із богом.
