Ти – солодший за рожеві троянди із марципану, тендітніший за медових балерин величного Едгара Деги, красивіший за мальованих в жіночих романах штучних героїв-коханців, ніжніший за молочні подушки вранці чи перед сном.
Ти – немов дикий американський грандж: вічно перевантажуєш мої електрогітари недоречними, вкритими карамеллю нотами, змінюєш свій музичний настрій протягом моєї лірично-трагічної композиції, а також твій дивний, незвичайно тихий надривний вокал з характерним розтягуванням слів.
Поцілунки твої, мов свіже та легке суфле із малини, а я, мов хтивий гурман смакую, частинка за частинкою, відламуючи скоринку душі та маленький шматочок серця.
Ти настільки став рідним, що іноді уявляю тебе янголом з правого плеча, який відгукнеться на кожне сказане слово. Куди ж подівся твій голос? Я чую удари власного серця і мене страшенно лякає ця тишина. Цей запах… Я хочу вдихати твій аромат, але чую лиш запах сварки та бруду, який випалює мене із середини. Розвіялась впевненість – вітер розвіяв… Він досі віє? Куди ж ти подівся? Відгукнись! Я хочу до тебе… Зрозумій, формула щастя проста: 1+1=3.
