Ти той, чиїми парфумами ще досі разить моя шия й частинка ключиці. Цей солодко-свіжий аромат любові й рідного тепла незамінний для мене й моєї свідомості. Твій запах, неначе дорога парфумерна амбра – тільки для обраних.
Ти той, чиї найлегші дотики обпікають моє шовкове тіло, але водночас гріють своїм дивним та м’яким альфа-випроміненнями.
Ти той, за яким я хитрістю спостерігаю через сон, як тільки-но кину, стомлений від наших розмов, мобільний телефон.
Ти той, про якого писала Агата Крісті: вічно молодий Еркюль Пуаро, який шукає до мене цікавий підхід, розглядає мене, мов загадку, неосяжну й неприступну, але яку так шалено хочеться розгадати. Ніхто б мене так детально не вивчив і не засвоїв, як ти, коханий.
Ніхто не здатен любити сильніше, ніж я. Ніхто не цілує приємніше, немов келих п’янкого вина, який плавиться на гарячих вустах і його обдуває мій нагрітий подих. Ніхто не обійме рідніше, мов теплий вітер у пустелі, який бурхливо віє тобі в лице, але тепло якого таке необхідне та бажане. І якби ти колись сказав: «Бувай, кохана, я йду від тебе назавжди...», я би плакала. Чуєш? Тілом ти зможеш втекти, але твоє серце вже давно під моєю опікою. Для когось ти вже був важким тягарем та непотрібним ярмом, а для когось – сенсом життя, химерним ідеалом, яким, можливо, й залишився. Але зараз ти мій. Кожного дня я відчуваю тебе. І потребую тебе постійно. Ти – мій бездонний океан, який мовчки каже більше, ніж можна сказати словами…
Дякую)
