довго –
більше десятка літ
(…од її пло́та і од її воріт
не зали́шилось і пам`яття́…) –
змагалася
невеличка покинута хата,
за право своє – існувати,
у спориша́х обІйстя
чоти́рику́то стояти…
ловити шибка́ми
сліпува́тими
сонячні-місячні промінці́
і у крону клена –
то безлисту, а то зелену –
золотих і срібних «зайці́в»
запускати…
на трубі-ко́мині –
у на́строї вітряні́ –
полонези-ноктюрни
грати…
заради втіхи,
прозі́рчастим
капеже́м із-під стріхи
на весну́ гадати –
си́тцево і суко́нно,
двері-на́встіж-віко́нно-одкри́то –
жити…
доокру́ж при́зьби
пе́стити і лелі́яти квіти…
така
природна Воля кожної Су-ті –
залишатися у Бутті…
невеличка хатина та –
людьми покинута,
себе стерегла,
у руїни відсто́ювала
із, самій здавалося їй,
надмі́рною силою:
хоч
руйнувалась пома́лу, але –
залишалася гідно красивою…
холод-спека, дощі-вітри́-хмари,
як москалі-тата́ри,
розтрі́скували-розколу́пували,
облу́щували до ребе́р
біле колись її тіло,
тепер,
пташками-людьми покинуте –
облу́плено-потемні́ле…
щоразу, мимо йдучи,
думала я: тримайся…
може, знайдуться люди
і щасно усе буде…
але –
що́ мої співчутливі думки́…
їй би – круто замішаної гли́нки!
свіжо-га́шеного вапе́нця –
раділа б тоді віка́ми
усіма
білими чотирма
бока́ми – до сонця...
…напризволя́ще покинута
хатина та
спроквола́ розсувалася,
але не здавалася,
поки живий був дах…
та услід за прова́леним да́хом –
зусилля пішли прахом…
навіть коли вже попа́дали сті́ни –
ще трималася на стовпа́х,
як на ми́лицях…
довго билася
у агонії…
врешті, під купою дра́нки і глини –
зникли її,
давно здичаві́лі дрібні арґо́нії…
у розхри́станому обІйсті –
сама руїна:
чи не сниться де́сь там,
кому́сь там, у якомусь чужому далекому місті –
блискавкою пронизана
батькова-материна раїна*…
...символічним здається мені,
що уперто стоять – не рухнули спільно із хатою,
двері – колись вхідні́…
міцно за́мкнені –
стережуть останнє своє – поро́га,
він, старе́чий, хранить
дорогі і па́м`ятні
сліди і до́тики босоногі…
трагі-комедії любить життя:
ко́мин-труба
випа́дком упав – горизонтально-стро́го
і заліг у купі рештків-сміття́,
як ствол гармати –
же́рлом промо́висто наці́лився на дорогу –
минуле чиєсь захищати,
чи гостей довгожданих стрічати?..
не все прощається… і не всіма…
я́дер, правда, таких нема,
щоб із труби-гармати
у байдужість людську
ціля́ти…
…прощавай, хато
біла,
сестро́ моя –
із глини вийшла...
так само я
22.11.2013
*раїна - пірамідальна тополя
Сумна історія, сам в подібних хатах ріс до десяти років - ентропія соціальна і, як наслідок довколішна...
Валя Савелюк відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
так... безлад у соціумі спричиняє до безладу на планеті... у світі... у...)))
цікаво, як довго таке може тривати... і чи може тривати зажди?... здається - ні... чим вища міра безладу - тим швидше розвалиться система?...
дякую Вам, пане Вікторе... хотілося ту хатину - у віршеві зберегти - так і не втратила вона гідності своєї - дуло гармати виставила із руїн своїх...)))
Така тужлива, вистраждана народна пісня... Знаю я такі села і такі хатки... Гірко. Але як же ви гарно вмієте розказати - уквітчано - про руїни!!!
Слова ваші - перлинки огранені! Оце дуже сподобалося "...але – залишалася гідно красивою…" І взагалі - ДУЖЕ!!!
Валя Савелюк відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
саме це мене й дивувало і приваблювало у всій тій довгій "драмі", яку я щодень спостерігала роками - достоїнство і гідність, з якими хатина та відстоювала себе мовчки, якось так - усередині себе і зсередини ситуації своєї... і навіть зараз вона - впала (яка? - впала, це прикметник тут))), але не повержена... не стільки навіть жалкую за нею, скільки поважаю і шаную її...))) хоча все це, мабуть, вигадки мої...
Розчулили... Такий щемний, такий правдивий і болить, як оголений нерв...
трагі-комедії любить життя:
ко́мин-труба
випа́дком упав – горизонтально-стро́го
і заліг у купі рештків-сміття́,
як ствол гармати –
же́рлом промо́висто наці́лився на дорогу –
минуле чиєсь захищати,
чи гостей довгожданих стрічати?.. - так тонко і так влучно підмічено...
Ну, і кінцівка:
…прощавай, хато
біла,
сестро́ моя –
із глини вийшла...
так само я -
Болять оті осиротілі хатки, які з усіх сил намагаються вистояти, очікуючи чийогось повернення, а час невблаганний... Як і люди деякі. Сильно! Дійсно потужний твір, глибинний і зболений. Такі залишають слід у серці назавжди...
Валя Савелюк відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
тут, на вулиці, де я живу - через 5 хатів од моєї - уся ця драма-трагедія відбувалася і відбулася... оддали б кому ту хатину, як самим непотрібна - так ні ж... тепер уже вона впала... 12 років трималася... як людина - боролася до останньої краплі надії... уже спочиває - купою глини і трісок... а труба - ніби хто спеціально так виставив - як справді ствол гармати.. на дорогу дивиться... символ, що тут скажеш...
дякую Вам, Наталю... і за картинку - такою ця хатина була ще років 5-6 тому... такою я ще бачила в ній надію... навіть якось покупців для тої хати знайшла була, але родичі власників-наступників сказали, що не продається, бо наступники ті між собою пересварилися, судяться і розділити порівну ніяк не можуть... от і розділили - вже нема за що судитися... а хатина могла б собі ще хоч і сто років стояти... такий у нас лад... тому так і живемо...