Ще й на світ не народилося,
ще зоря не закотилася,
срібну, місяць ще, кує
доріжку по воді.
Ще бреде дівча
туманами.
Ще жаріють щоки
маками.
І лежить роса на лободі.
Чи було це,
чи мені наснилося?
Сонце встало
і усе змінилося.
Морок зник.
І тіні не лякають вже мене.
Я розплющу очі -
не дівча уже,
бо прожите все моє,
а не чуже
і тому так любе то мені.
І ріка,
в якій ще змалечку купалася,
і стежина,
по якій до школи добиралася,
і ставок,
де лілії цвіли.
І книжки,
заховані за шафою,
і буфет
старий з карафою,
і поличка,
по якій слони брели.
Пам'ятаю; і покоси,
й маму з вилами,
і шовковицю незбирану,
вишні,
що квітують щовесни.
Де оте дівча,
що бродить росами,
все толочить їх ногами босими,
долю ще шукає по землі.
Пам'ять все стирає,
губить, спрощує,
Озираюсь - наче осінь ще,
Та з-за обрію летять
зимові журавлі.
Гарні спогади дитинства, дорогі кожному серцю...
Хіба забудеш ті роки,
Коли жива ще була мама.
Коли торкалася руки,
Сльоза з очей її сповзала.
Хіба забудеш поцілунок,
Тії, що вже не повернеш.
Лиш в сні побачиш - подарунок.
Тоді в дитинство повернеш...
@NN@ відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Ой...а я пам'ятаю такі білі статуетки слонів, вони точно брели...Пам'ять...А зараз усе інше)
@NN@ відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую, Тамаро, здавалося б, все так органічно, ми стаємо дорослішими і згадуємо, що було раніше, радіємо з цього, але ще хочеться поділитися радістю з іншими, тому мабуть і пишуться такі вірші
Ваша поезія сумна й ніжна водночас, мені це дуже імпонує. З великою сердечною теплотою і дущевною відкритістю, дуже по-українськи написано, це відчувається.
Згадала чомусь початкову школу...
Дякую за цей прекрасний вірш
@NN@ відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
дякую щиро, Олек-сандро, за такий приємний в ідгук