Осінь вкривала нічнії простори,
Холод гуляв за машинним вікном.
Щоб у авто не скучали прибори,-
Простір працюючим грів двигуном.
Ди́влюся в ночі небесну затримку-
Бачу у дзеркалі раптом бічнім
Песика. Миттю запалення вимкнув:
"Ну-мо, застрибуй, мій друже нічний!"
Довге не треба запрошення другу.
"Що бідолаха, ти трохи замерз.
Сядь-но, погрійся". Погладив за вухом.
Бачу, приліг вже мандруючий пес.
"Знаю, друзяко, я долю такую,
Ранок зустріти в краплинах роси,
Голоду шлунком ковтаючи кулю... .
З'їж-но хоча би цей шмат ковбаси".
Так ми годину та другу провели,
Зиркає песик у місячну даль.
"Час тобі...? Зараз, відчиню я двері...
Дай же-но лапу на хвилі прощань!"
Вийшов, потягся й побіг поступово,
Та озирнувся у тиші він, став.
І я відчув, як мій друг випадковий
Всю свою вдячність у погляд цей вклав.
Читаєш і сотні думок в голові, бо в простих речах і вчинках криється наша сутність і сутність нашого життя. Відразу все це уявляєш і тішишся, що є на світі небайдужі і по-справжньому Добрі Люди. Олег, Вам Браво!
Oleg Kolibaba відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Навіщо згадувать словами
Вночі забутий інтерес...?
Скажу, Христинко, поміж нами,
Що це був дуже добрий пес.
Навіщо згадувать словами
