Не відаєш туги моєї, Космосе!
Стікає сум по венах і не спиниться,
В пульсаціях твого звучу я голосу
І вірю в те, що мрія ця окрилиться.
Ловлю тепло, що рветься через відстані,
Ловлю душею всі твої означення,
Тавром два серця наші є помічені
За пристрасті, що досі ще оплакуєм.
Свідомість догорає, наче знищена
Реальністю, розтерзаною прірвою,
Яка між нас горою є найвищою,
Яка безсонням серце прагне вирвати.
Здається, ця любов - забави розуму,
Для тіла і душі неначе вбивством є.
Колись за це пробачення попросимо,
Хоч є любов завжди безмежно-чистою...
У сни втікаю, ходжу лабіринтами
У пошуках того, що мною втрачено.
Хтось, може, називає це інстинктами?
Пробач мені усе, що не пробачиться!
В очах небес шукати нам розгрішення,
Допоки ще душа у сяйві зорянім.
Усе вагоме бачиться на відстані,
Усе, що справжнє, ще колись повториться...
Мені здається, що це не інтимна лірика, а філософська... Але, коли думки глибинні, і форма ідеальна, то навіть розмова з космосом - інтимна, бо в цей час про сокровенне душа розмовляла...
валькірія відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Так, мабуть, Ольго, Ви маєте рацію, хоча у мене всі вірші з філософським наповненням, така натура вже...
