А в нього серце із сотень Галактик, із нескінченних сузір’їв,
В нього є те куди важко дібратись, не до торкнувши настроїв.
Тих, в яких осінь безглуздо губилась, бо відчувала кохання,
Там, куди я запізнилась, в декілька років чекання.
Пила портвейн і писала листи, ніби відчула – він поруч,
З криком вривалась в обійми зими,вибивши вікна власноруч ,
Щось залишалось , а щось «до весни», мрії, як той вогник віри,
/Барви осінні у мене в душі, інші злітали - у вирій/…
Я залишала сліди тротуарів, мокрих плащів, дивних скверів,
Хтось і вигадував власне вірші із недотлівших паперів…
А в нього серце, мов крила сюжетів,про незавершені зорі,
Дивимось в небо закутавшись в дощ і вже здається ми хворі.
.../Як же я довго чекала тебе, сіяла сни в млосну безвість,
Як же я довго чекала тебе, аж цілих сім, вісім, десять/….
