Посадили вербу, понад берегом річки швидкої
І чекають плодів (може груш, що вродили торік?).
А вона підростає, від вітру не знає спокою
І під віти розлогі ховається сонячний лик.
Наливаються світлом скупі, літом зсушені, роси.
Босоногим дівчам, ранок ступить торкаючись їх.
І хвилюється стигле, не зібране вчасно, колосся
За людську безтурботність, за примхи своїх і чужих.
Безкінечністю меж розподілені землі і води.
Та не кожен спромігся придбати, щось справді своє.
Як у віршах Тараса – трудяга не міг верховодить,
Так верба зеленіє, а плід до сих пір не дає.
Розпороли лани, розкурочили землю умиту.
Рахували добро, що вийде з летких насінин.
А насіння це – мрії, це наші зростаючі діти,
Як не встигнеш зросити, збираєш гірчак і полин.
Не зламай, не втопчи. Без любові не гоїться рана.
Серед рік, серед верб оживає співоча душа.
І далека планета домівкою людям не стане,
А свою берегти, як сліпі, до сих пір не спішать.
