Я розповім вам казку
Про Вашу шану і ласку,
Про Вашу любов і повагу,
Про Вашу хоробрість, відвагу…
Колись то було, у давнину,
У ту, «найсивішу» днину,
Коли не було ще нічого,
А слово було - у Бога…
Те слово сказане бУло,
І всі світи відчули,
Що сонце світить починає,
Що вітер пісню співає…
І зорі засяяли дзвінко,
Почавши нову сторінку,
Яку ми досі читаєм,
А прочитавши - вмираєм…
Сумна виходить ця казка…
А, де ж та любов і ласка,
Яку ми так марно чекаєм,
А, не дочекавшись - вмираєм?..
Створив, Ти нас Боже, намарно,
Подумавши, мабуть, гарно,
Ти склав все до купи міцно,
Та й полишив світ навічно.
А нині, ми тут воюєм,
Нікого й нічого не чуєм;
Нікого й нічого не любим,
Лиш всі і про всіх ми судим.
Пошли Ти нам, Господи, ласку,
Закінчити добре цю казку;
Звернутися, Боже, до Тебе,
Підняти очі до Неба…
Прошу , Тебе я, благаю,
Осанну Тобі співаю;
Згадай Ти про "ту" людину,
І про "ту" далеку днину…
Дай розуму ти нам, Боже,
А далі, то ми вже зможем
Усе на землі зрозуміти,
Бо все ж, ми Твої всі діти!
І з’явиться, може, та ласка,
І добре закінчиться казка;
І будемо всіх ми любити,
Та щастя і славу творити.
Ти, Боже наш, всемогутній!
І бачиш ти, як нам скрутно,
Без розуму світлого Твого,
І шляху прямого, ясного…
Того, що веде до Тебе!
Того, що веде до Неба!
(05. 04. 2008 року)
ID:
451666
Рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата надходження: 29.09.2013 19:58:54
© дата внесення змiн: 29.09.2013 19:58:54
автор: Людмила Богуславська
Вкажіть причину вашої скарги
|
