Я зустріла її на автостанції, в чорній як абсолютний нуль сукні, в неї були кінчики пальців фарбовані зеленим – коштовним янтарно-зеленуватим кольором – і вона ними ловила вітер, поскрипуючи засохлим тисячу років тому волоссям, трухлявим, як стебла квітів проїдених міллю гербаріїв.
Я зустріла її і вона сказала – ти зморена.
Я зустріла її наприкінці приватної неіснуючої епохи. Так, то якраз було чергове звершення. І Юдиф –надто чиста надто непорочна – бідна непорочна Юдиф пестила її зап 'ястя; бідна непорочна Беатріче збирала по узбіччях автостанції буквицю (складала в оберемки і вішала десь по своїх стінах), збирала степову вишню у придорожніх заростях (вішала їй на вуха), збирала вільху (і плакала, плакала, бідолашна Беатріче).
Ті вишні сяяли над сукнею двома старими сонцями – двома коштовними гранатами, багряними темними гранатами, що їх повісила туди Беатріче. І я зустріла її на автостанції. Саме коли Караваджіо домальовував до Юдиф Олоферна, саме коли кінчик його пензля опинився між губами, змішуючи ртуть і цинк з караваджівською слиною – вона з 'явилась мені, в чорній сукні кольору наче абсолютний нуль, без домішок світла, без жодних домішок.
Я зустріла її в чорних сандаліях. Вона тримала запаковану в папір дешеву копію Караваджіо. І вона була така ж звичайна, як потоки справа і зліва прохожих - вона була така ж звичайна, як навколишня пересічність. Там, на автостанції.
