Усе, що буде в житті
Уже написано на бланках
Медичних карт,
Виведено правописом
На узбіччях,
Немов колонтитул,
Серце стоїть.
Ізолінія.
Струм!
Ізолінія.
Струм! -
Мовчить перикард.
Душа відповзає
Від кінчиків пальців,
І прозорих
Нерівних кутикул.
Врятуємо?!
Ні.
Врятуємо?!
Ні.
Врятуємо!
Як?
Бо я йому
Обіцяв.
А він ще наївний
Мені повірив.
За вікном
Двадцять сорок чотири.
- Це дві хвилини
Відколи він
Перестав
Дихати.
У мозку
З’являлися гематоми
Від тиску.
В хірурга
У совісті
Діри.
Три хвилини.
Надворі
Безпросвітна ніч.
Куди ж душа
Полетить
В отаку от
Темінь.
Ізолінія.
Струм!
Ізолінія.
Струм.
Травмоване
Серце
Мовчить,
Як загострений
І німий,
Сумуючий без
Кресала
Кремінь.
Хірург
Вийшовши
Покурить,
Тер руку об
Руку,
Зима, мінус сорок –
Пекучі бинти,
Пекуча остання
Пов’язка.
Серце мовчить.
Його серце мовчить.
А мені гупають
В голові барабани
Легіонерів
Військ
Корнелія Краса.
Душа сумувала.
Сиділа при ліжку,
Крихта до крихти,
Збиралась
Із нервових волокон
І кровоносних
Судин.
А поруч
Знайоме і вже
Зовсім
Холодне
Тіло.
А потім пішла.
Вірніше,
Полетіла
На південний
Майже відірваний
Крим.
Душа
Хоче
Тепла.
Хай її
Хоч
Би сонце
Гріло.
