Знаєш, коли в цьому будинку вночі зарубцюються двері,
Коли він стане схожим на стовбур
(а мо, на стовп),
коли заікнеться про церкву остання миша
(о, чуєш, остання миша!)- Мері,
ти вже нікому не скажеш : „стоп!”.
Мері,моя маленька,моя канарко,
Коли б ти хоч трохи знала того, що Господь забув!
А поки-що дихати нічим. І, врешті,чому так парко?
Відкрий-но ліве, я там скупаюсь,-
Буль-буль!
Але ж таки ні! Купатись так боляче, так незвично!
І правда,
З роками стають мутніші не тільки слова.
Спускається знаком з неба (для тебе – окличним!)
Прекрасна остання гусінь
(о, чуєш,- остання гусінь!) , що мертва її голова.
Знаєш, коли в цьому будинку не стане вже зовсім кисню,
І ти вже не будеш Мері, а потім не зможеш і бути,
Прилетить здоровенний янгол і щось натисне
(о, чуєш, як він натисне!).
що ніхто й не помітить, чиї ми люди.
А ти ж така лагідна. Ти так мене заповзято їла,
Залазила далі, ніж великий Далі у образ,-
Тепер витягуй отруйну свою пір”їну.
Бо серце набрякло –
Чим це скінчиться добрим?
Коли зарубцюютья двері –
Настане тиша,
Як у звичайних деревах,
(Наших погаслих дітях),
ти нікого не вкусиш і не зупиниш,
бо ти ж тільки миша (не птаха, а миша!).-
остання,
навіть без церкви у сірих своїх надіях...
ID:
43744
Рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження: 23.10.2007 14:48:43
© дата внесення змiн: 23.10.2007 14:48:43
автор: Малігон Анна
Вкажіть причину вашої скарги
|
