Буває вранці прокидаєшся від надокучливого сонця.
Надто рано, щоб спромогтися почати новий день,
Надто пізно, щоб заснути, затуляючи шторами віконце,
Надто невчасно, щоб бродити будь-де, без потреби, неначе олень.
Мозок ще досить свіжий, аби розібратись в собі.
Очима втуплюватись у стелю буває чомусь так приємно.
Лежиш, складаючи руки в ранковій німій мольбі
До Бога, чи до Аллаха, чи до Будди, лиш тільки, щоб було взаємно.
Згадувати рядки, які вчора шалено писав півночі,
Критикувати себе, виправляти себе - для мене це так типово.
Ні, це не моє, не моє - хтось так тихо в мені шепоче.
Відчуваєш себе одержимим щоразу, як тільки берешся до слова.
А, може, ранкова сповідь не така вже й паранормальна,
І, може, проміння сонця не такі наркотично сильні,
Може, все таки не параноїк прокидається в мене в спальні.
Тільки віриться більше в те, що поети усі божевільні.
