залишилась сама
на краю́ біди,
навіть за краєм…
стільки любила і пестила,
а ніхто не подав води –
і в подальшому не чекаю…
ні, не обра́за,
але тверезий ро́змисел це:
світ заклопотаний
одвертає лице,
як дзеркальце…
за дітей ще – же́вріюче молила,
але … зда́леку якось,
ніби проз товщу, із безпросві́тного дна…
що вмирала – безпри́страсно розуміла,
цілком усвідомлювала…
…згорнулася
на терновому о́дрі,
як у безмежному Всесвіті – сама-одна…
терпіла,
приймала тілесну муку –
без жодних видінь і чудес
відчула –
як тепла чиясь Рука
лагідно узяла
мене за руку…
спокоєм уповила́
лагідність,
затишок і тепло…
невидиме зором світло…
півдоби, кажуть, мене не було:
бездиханне тіло
усю ніч самотою на одрі проле́жало –
не боліло…
Хто за руку тримав - і не спитала,
бо
знала...
…розклепи́вши уранці повіки,
побачила… полотно:
воно
символічною зна́чимістю одразу
глиби́нну свідомість вразило:
у обра́мленні білого прямокутника –
волошково-синє, світлом насичене, тло
і абсолютно точно
у прямокутник вписане ідеально –
ясно-червоне коло…
…біла рам-ка,
волошкове тло
і вписане ідеально
між гранями прямокутника –
ясно-привітне червоне Ко-ло…
у свідомість, сповиту Тишею, мов дитя
у сонні байкові пелюшки –
вистрелив єдиний паросток думки:
ЖИТТЯ!..
…а тоді уже, слі́дом,
прийшов розсудок з інобуття́
і розтлумачив,
що саме дух,
повернувшись передніше нього до тіла –
побачив:
зимовий ранок,
госпіта́льна палата,
тіло «в койці»,
до сходу повернуте випадково(?) лицем…
перший «предметний» погляд
ухопив
прямокутне біле вікно –
було воно
синім небом задрапіроване рівномір-но,
а червоне Коло проявилося - Сон-цем…
…залишилося відчуття –
відсутності
і стертого за́пису
на "магнітній плівці"
мого
внутрішнього часу:
відчуття
частково стертого запису –
на тонесенькій плівці мо́го
життя…
земного
16.06.2013
час точиться з обох боків,
з того, що знаю - я,
а з іншого боку - хто ти?
час тоншає в одному боці,
та повний жбан натікає в інший бік
а що буде, коли зміняться осі,
коли сонце впаде навзнак,
коли блюдечко місяця
дзенькне об ніч,
вийде ж до мене та,
котра по той незвичайний бік,
тримає мотузку життя?
вийде і гляне у вічі,
я, тобто вона - жива,
і житиму у середині свого життя,
доки триваю сама...
Валя Савелюк відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Валя Савелюк відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
точно!.. коли йде вірш (а цей догнав мене у лісі, на маршруті... мабуть досить смішно все це з боку виглядає, як людина біжить, стає - щось там записує, знов біжить , знов спиниться - запише... добре, що в лісі нікого нема, а може і є, та я не бачу нікого... мабуть є - ліс же вирізають мій... але я ховаю очі під поля солом"яного свого бриля і не бачу...)- то коли йде вірш - цей момент я з собою називаю "безплатною ейфорією"... от Ви і відчули - стан... стан! а стан "ближнього" вміють співпереживати тільки янголи...
У Вашому творі можна навчитися багато...
"єдиний паросток думки: ЖИТТЯ!.." - а це взагалі цікаво...Твір, саме твір, а не вірш заслуговує найвищої похвали! Дякую!
Валя Савелюк відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
мудрий Ви, пане Віталію, чоловік... і мудрість природна Ваша так ввічливо прозирає крізь Ваші слова... мудрість - радіти якійсь цікавинці, яку Ви знаходите для себе (і в моїх віршах у тому числі) і мудра готовність "повчитися", якщо знаходите щось для себе нове і корисне... це - вічна молодість душі, яка прагне постійно (не залежно від земного літочислення) - росту і розвитку... отаке "навчання" я вважаю єдинопотрібним - сама так усе життя вчуся... коли знаходиш цікаве і додаєш радісно до щільника власного досвіду чи знань...
що ж... дух Ваш прагне небес - Істини і Любові - то хай благословиться Господом...
Добра вам! 
