У світі, де замовкли і совісті, й естети,
де темрява конкретна, тому байдужа нам,
сидить дрібна хатина в солом\'янім береті,
сплітає куцу казку, вклоняючись тинам.
- Колись самотня хатка також вдихала весни.
Ви ж знаєте, що кожна дещиця вже жила?
В поморщену покрівлю її світання щезли,
як в землю пощезають незвершені діла.
-Хвилиночку, бабусю! Невже ж таке буває?
Хоча б словечком більше на вушко розкажіть!
І вже старенька сутінь, кульгаючи розмаєм,
із ветхої садиби здирає муляжі.
Тонесеньке дівчатко із мигдалевим сміхом,
таких десятки тисяч виглядують із книг.
Але прудкий барвінок - багатоцвітна втіха
на полотні ожити лише від неї встиг.
Вже сонячне отроцтво тулило гострі плечі.
Зелені жменьки літа розчісували сни.
А їй тремтіння червня здавалось недоречним,
і барви, барви, барви не сміли відпустить.
В селі уперті злидні снували у бувальцях,
а в Лесі попід піччю співали кольори.
Ох, як не просто втримать талант в худеньких пальцях,
коли його цілунки чужому допекли.
- Така біда не в силі сама дійти до люду, -
сказав бундючно Старший, - усьому є зачин.
Це хтось же із нечистим порядки ставить всюди
і глумиться із душ, у церкву ідучи.
Німотна відьма люті вкляла ясну дівчину.
Заплакано молили жоржини з білих стін:
Лишіть її світіння, аж поки не загинуть
під кіптявою років віконниці товсті!
У цім шаленім світі, де важко буть поетом,
а тишу, мов пінцетом шматують по складам,
чиєсь поскніле сяйво в солом\'янім береті
прохає теплих хмарок утомленим зіркам.
