Я так боявся втрати тебе,
Най ріднішу у світі людину !
Але не зміг утримати, тепер ...
Пішовши ти зоставила лиш вітер ...
Все що, було між нами,
Насправді важко позабути.
Але сама минуле, ти стерла руками,
І мені тебе назад не повернути.
Ти обіцяла мені бути поруч,
Я вірив тобі завжди …
Навіть коли твій погляд був холодним,
Ну, як же можна тепер жити?
Я згадую моменти чудернацькі,
І губи спекотні твої.
Як ти дарувала мені поцілунки,
Я тим же відплачував тобі…
А пам'ятаєш, той останній вечір,
Ти говорила що, потрібен я тобі.
А пам'ятаєш, ніжно взяв тебе за плечі ...
Як ти розтануло в руках моїх тоді.
Я пам'ятаю, як говорила ти:
"Мені час повертайся, додому".
Я зрозумів тоді, що це означає.
Але я сказав "Я залишусь з тобою".
Я тебе обійняв, поцілував так ніжно,
І начебто стало все добре.
Та все одно, відправляла мене ти додому поспішно,
Дивлячись мені невинно, брехливо в обличчя.
"Заради мене, повертайся прошу додому".
Шепотіла на вухо мені знову і знову.
Я розумів, що для тебе ніхто я ....
Образу навічно, ти в мене вселила …
Ти пам'ятаєш, погодивсь піти я,
Заради, тебе я пішов ...
І не в силі тепер перенести ....
Адже пішов до нещастя назавжди.
Від тебе спогади залишились лише,
І біль так тяжко перенести ...
Так само тяжко, як в ту останню ніч.
Шепотіла на вухо мені знову і знову :
"Заради мене, повертайся прошу додому".
(P.P.S «ЯК СПОМИН ПРО П/В.О.»)
коли я писав то в мене 2 сльозини зкотились по щоці, одна то мабудь за мою доброту, а друга за щирість 
