Коли на вулиці цвітуть каштани,
Не згадуй про усі свої жалі.
Твоє життя ще не таке погане,
І біди в порівнянні ще малі.
Тобі банально може не щастити,
Чи може загубив ти якусь річ,
Чи сумно і нема чого робити,
Чи з другом не побачивсь віч-на-віч.
І сум тоді шалений огортає,
І сам себе жалієш без кінця.
Ти впевнений - ніхто тебе не знає,
Й безвихідна біда твоя оця.
І ходиш, мов опущений у воду,
Щоб бачили усі довкола те,
Що втратив ти життєву насолоду
Й життя твоє таке вже непросте.
Забудь про ці безглузді свої думи.
Адже довкола безліч різних лих,
Які приносять так багато суму,
Що неможливо і зробити вдих.
Десь є людина, що смертельно хвора,
І ліків не знайти уже ніде,
Чи все життя не володіє зором,
Чи в чорну бездну ночі ще впаде.
Дитина є на світі десь маленька,
Покинута всіма, й батьками теж.
У Всесвіті вона - одна-одненька.
Й самотність переслідує без меж.
Є ті, кому немає чого пити,
І потребують всі вони води.
То як же спромогтися всім прожити,
Й не втрапити у бездну ту, куди
Кидаються зневіренні і вбогі,
Хто втратили надію в кращий час?
Чи зміниться усе оце від того,
Що кожен співчуватиме для нас?
Для тих, у кого все ще слава Богу?
Та звісно ж ні! Навіщо драма ця,
Коли все ж можемо знайти дорогу
В самотнії чужі якісь серця
І їм допомогти? Про себе
Подумати ми встигнемо завжди.
А в недосяжному для них цім небі
Знайдемо усі сил для боротьби.
Тож об'єднаймось всі в одне єдине
І неподільне прагнення життя.
Тоді ніщо уже нас не зупинить,
Й не буде до лихого вороття.
