Заплющу очі. Не сновида я,
Та не очима - серцем краще бачу:
Немов каміння омива вода,
Так час тече і омина мене незрячу.
Вже я стою по пояс у воді,
Ще трішки і вона дійде́ до пліч і шиї,
А я вся в клопотах, думках, труді,-
Кручусь, як крутить бідну тріску в чорториї.
Відкрию очі. Хочу все вхопить, -
Допомогти онукам, дітям, мужу, друзям,
Немов садок навколо насадить,
А квіти де, ті, що ростуть в духовнім лузі.
Заплющу очі. Так ясніше я
Огріхи всі побачу й негаразди.
Час все тече навколо, мов вода,
Я ж незворушним каменем стою, наразі.
Завжди озираємося назад і аналізуємо прожиті роки. Дещо хотілося б повернути назад і виправити, проте час невблаганний і вислизає, як вода крізь пальці.
@NN@ відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Незряча? Мабуть, у цьому світі краще бути такою! На "гарну" думку наводить Ваш вірш. (Це мимохідь)
"Ще трішки і вона дійде́ до пліч і шиї"
"Допомогти дітка́м, онукам, мужу, друзям"
Нема потреби переносити наголос, коли замінити:
"омиє плечі, шию" і "онукам, дітям, мужу, друзям"...
У Вас гарні переклади, а оригіналами нехтуєте.
@NN@ відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
А може ця незворушність перша сходинка до духовного прозріння ? так бачиться із вірша ... про це себе запитує далеко не кожен ,на жаль .А треба б . вітаю і успіхів на стезі духовності .
@NN@ відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
