Він прийшов три з половиною роки тому. Звісно, не сам. Великий мій Біль - слідом за чорними подіями, які сталися тоді одна за одною і... одна за одною... ще... і знов. Я пишу це зізнання йому, бо відчуваю, як він покидає мене. А тоді ми з ним тільки познайомились. Упродовж наших стосунків він з ката став мені учителем. А спершу науку втовкмачував жорстко. Не давав ні жити вдень, ні спати вночі. Бо назвати сном те, у що провалюєшся, як в пекло і повертаєшся в реальність мокрим від поту з голови до п"ят, мов викупаний в усіх людських страхах,- важко. А в особливо гострі свої напади він ніби підсилював земне тяжіння настільки, що фізично садовив навколішки моє тіло. І після кількох таких уроків, я таки навчилась, що то - мій час і моє місце для молитви. Тоді вона мене з тих буквальних "колін" підіймала. Коли йому ставало мало вже пройдених уроків він підкидав нові, під нестерпністю їх я вила насамоті, кінчаючись. Фіксувала і навчилась, що відпускати себе можна і треба от так - до виття, але вже в інших, набагато приємніших моментах. А ще він ривками "вкачував" якесь надривне і дике бажання жити, і тоді я робила дивні й наглі вчинки, на які ніколи б не відважилась сама...без нього. Він вчив мене ділитись ним, щоб не заробити якусь болячку, замкнувши його всередині себе. От тоді я вигадала писати,- вибовкуючи на усі усюди про нього у віршах й казках і звільняючись від загрози бути з"їдженою заживо.
Великий Біль показав мені мене: від найтемнішого дна він піднімав так високо, що навіть опинившись без нього тепер десь посеред себе,- вже знаю, куди рухатись. Озираючись назад зрідка, бо не люблю ходити в минуле, все ж думаю, невже то було зі мною? Він... був зі мною. І як не дивно, він - це найзначніше, що сталось упродовж мого життя. Я йому дякую і зізнаюсь у коханні.
-Дякую... мені Тебе бракуватиме. Ти загострював сприйняття усього в рази. Але... не приходь більше!!!!
Він мене чує, він знає більше, ніж я і, звісно, він мене навідуватиме, щоб нагадати свої уроки. Але зараз я відчуваю, як він тихо покидає мене, залишаючи порожнечу. Хоча то тільки спочатку так, насправді, він залишає напрацьований об"єм, велетенський простір, який мені тепер треба "заселити" новою собою і отриманими знаннями.
Обживатись завжди непросто, як після війни приймати мир...
ID:
419473
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 19.04.2013 01:57:44
© дата внесення змiн: 20.04.2013 02:47:13
автор: Маріанна Вдовиковська
Вкажіть причину вашої скарги
|
