Не встигла зібратися вранці -
Старенька гукає в печалі:
-Ой, горе! Прокляті поганці
Увесь обірвали фізаліс!
Кажу: “Не журіться, ну що Ви.
Аби то - все горе у світі!
Чекайте – ще кращими знову
Зростуть навесні наші квіти”.
А справді, в безсилому віці
Чому ще стареньким радіти?
Кошлатим зманіженим кицям,
В пилюці, в недопалках – квітам...
Кінцівки болять і німіють –
Пусте! Чи ж ми – ніг не ламали?
Страшніше за все, зрозумійте,
Що й розум відходить помалу.
Мов бранець пов’язаний – мозок,
Бо зовнішній кожний подразник
Проб’ється крізь мури склерозу
Хіба що з десятого разу.
І все – обертається сумом.
Нам радість – а бабі розпука:
Хто їй – ця дівчИна-красуня,
І де її люба онука?
Невірче вдивляється мати
У літнього сивого сина,
Бо в пам’яті – інша закладка:
Маленька слухняна дитина.
Як звично, в вікно подивитись –
І вгледіти клумби порожні...
Залиште бабусям ці квіти!
Весняних – чи всі вони дОждуть?
...Виходжу з під’їзду. Дивлюся:
Вціліли окремі рослини.
- Не плачте! - Кричу я бабусі,
- Лишилась іще половина!
Кузя Пруткова відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Вообще-то, нашим родителям, бабушкам, дедушкам , прабабушкам, прадедушкам и более отдалённым предкам - вряд ли часто было легче, чем нам. Семейные рассказы полны драм и трагедий, и раз они устояли (хотя и - не все...), мы тоже должны устоять.
