Сайт поезії, вірші, поздоровлення у віршах :: Осіріс: Пілігрими часу 1 - ВІРШ

logo
Осіріс: Пілігрими часу 1 - ВІРШ
UA  |  FR  |  RU

Рожевий сайт сучасної поезії

Бібліотека
України
| Поети
Кл. Поезії
| Інші поет.
сайти, канали
| СЛОВНИКИ ПОЕТАМ| Сайти вчителям| ДО ВУС синоніми| Оголошення| Літературні премії| Спілкування| Контакти
Кл. Поезії

  x
>> ВХІД ДО КЛУБУ <<


e-mail
пароль
забули пароль?
< реєстрaція >
Зараз на сайті - 1
Немає нікого ;(...
Пошук

Перевірка розміру



honeypot

Пілігрими часу 1

Осіріс :: Пілігрими часу 1
(присвячую усім, хто матиме час і мужність
                 дочитати до кінця 48 сторінок :))
               
                    Передмова

   Нашу дивовижно співочу українську мову можна порівняти з незайманою кришталево-прозорою водою гірського джерела. Зародившись у лоні прадідівських віків і подолавши незмірну відстань до сьогодення,  під впливом історичних нашарувань іншокультурного «сміття» , її первозданні води помутніли. І ми, «нащадки Кобзаря», не помічаючи цього ганебного факту, досі продовжуємо бездумно засмічувати потічок, з якого плекатимуть знання наші онуки. То ж, врешті-решт, якщо ми вчасно не отямимося і не докладемо максимуму зусиль на порятунок джерела, воно скоро зникне, розчинившись у бурхливому світовому океані мов, залишивши по собі на згадку лише невиразний пінний слід. І тоді ми  втратимо його назавжди. А, значить, втратимо себе… Знищимо Україну.
     
                                       
 
   Неповторна планета – Земля! Фантастичний материк – Європа! Квітуча країна – Україна! І тричі неповторний, фантастичний і квітучий Таврійський край… 
   Так пафосно можна було б розпочати оповідь про Тавриду, якби про її існування ніхто не знав. Отож, враховуючи той факт, що кожен поважаючий себе громадянин нашої країни (рівно, як і деякі громадяни ближніх «зарубіжжь»), хоч раз у житті приїздив сюди на закупівлю овочів та фруктів, або здійснював паломництво нашими степами у складі безконечних караванів відпочивальників, спотворюючи і без того далеке від євро ідеалу покриття наших доріг, звеселяючи узбіччя різнобарвними фантиково-поліетиленовими квітами, на шляху до  обітованого моря, я не стану струджувати читача описами краєвидів, а зразу перейду до суті справи.
   Шановний друже (чи «подруже» - маю надію і на такий алогічний перебіг обставин), пропоную тобі разом зі мною здійснити фантастично-історичну (або навпаки) подорож темпоральною спіраллю часу, щоб повернутись на кілька сотень років назад у дике, ще не зіпсоване «гараздами цивілізації» та використаними «новітніми досягненнями в області пакування харчів і напоїв», Причорномор’я.
  
                     Частина І                 

   Вечоріло. По ледь помітній степовій дорозі, обабіч якої м’яко шелестіло ковилове море, гойдаючи на своїх хвилях, немов різнобарвних рибок, духмяні літні квіти, їхала, вщент завантажена кримською сіллю, чумацька мажара. Припечатуючи могутніми ратицями траву до землі, виказуючи всім своїм виглядом повну зневагу до вантажу, погоничів і незмінного пейзажу, жуючи та синхронно  розхитуючись з боку в бік, не забуваючи при цьому час від часу розбавляти солодкий аромат літнього вечора різким запахом метану, мажару тягла запряжена в ярмо пара кремезних волів. Позаду них на мішках із сіллю, ніби білі привиди, в такт худобі, сонно «вальсували» два сивих чумака. Від волосся і до нижнього краю сорочки палюче сонце, рапа та невблаганні роки вибілили їх зовні, надавши вигляду солоної тарані, що зашкарубла й зморщилася. І тільки відблиск останніх променів сонця в запалих очах та коливання полатаних шароварів на одному з них вказував на те, що життя ще тліє у висохлій плоті.
   Але так здавалося лише на перший погляд, бо чим ближче наближалася мажара, тим більше ознак життя з’являлося у постатях і на обличчях чумаків.

                                                
 Той, що сидів зліва, був на голову нижчий від собрата. Він мав сіро-блакитні очі, над якими крилами чайки злітали брови, що у поєднанні з довгим горбатим носом та майже не помітною під козацькими вусами тонкою смужкою рота, надавало йому хижого вигляду. І лише зморшки в куточках очей та пророслі крізь дірявий бриль кумедні сиві кучері виказували його веселу хвацьку вдачу. То був Андрій. В минулому козак, зірвиголова та найкращий коханець на Лівобережжі, як солодко зітхаючи, стверджували бабці у придніпровських селах. Козацькі походи та постійні переслідування ороговілих чоловіків загартували його тіло і заплямували репутацію. Тому він так і лишився неодруженим, але, попри це, мав  майже у кожному подорожному селі кучерявого, горбоносого нащадка. Цей героїчний амурно-аморальний період життя  Андрія тривав довгенько і скінчився лише тоді, коли він вже не зміг «воювати» та хутко втікати. Сприйнявши свої анатомічні зміни по філософськи, він покинув козацько-блударське ремесло і подався у чумаки, шукаючи більш менш постійного сезонного заробітку та компанії, до присутності якої звик впродовж грішного життя.
   Поруч з ним, жуючи пишні вуса та схиливши голову, з якої звисало на масивні сальні груди пряме, стрижене під горщик волосся, дрімав Петро. Втягнувши чергову порцію метану, його сливоподібний, у глибоких кратерах ніс, ворушився виказуючи своє невдоволення, а на округлих щоках червоніло від припливу крові мереживо тонесеньких струмочків, які текли до очей і закінчували свій шлях під виступами масивних мішків. Над широким підборіддям синіли великі губи, що розтягуючись у посмішці, здавалося, діставали аж до кінчиків волохатих вух. Нижче увесь цей різнобарвний колорит плавно переростав у  велетенський живіт, з-під якого химерно витиналися, мов віхи, довгі худорляві ноги. Його вигляд натякав на те, що з колись могутньої статури Вовчиця Років безжально обгризла м`язи, при цьому чомусь проігнорувавши жир.
 На відміну від Андрія, Петро був людиною спокійною та «домашньою». Проживши сорок років зі своєю Оленкою, вони знайшли у капусті двох синів - кучерявих та горбоносих красенів, та чотирьох, не таких гарних, пузатеньких доньок. Коли діти виросли і одружилися у Петрову хату працьовитий лелека приніс чотирнадцять онуків. Чому у Петрову запитаєте ви? А через те, що зяті трапилися йому хоч і працьовиті та бідні безхатченки, а сини були ледачі і як наслідок хитрі, тому й не спішили полишати затишне батьківське гніздо, потай сперечаючись за цей скарб. Тож не витримавши постійного галасу онуків, сварок дружини та скарг зятів з невістками, Петро подався у світи, не захопивши навіть бриля.
 Триденні поневіряння у сусідньому шинку звели його з Андрієм, котрий, як з`ясувалося у дводенній хмільній бесіді, теж отримав від «хво-йди Долі» гарбуза. Після короткої тижневої наради, що витрусила останні їхні гроші та здоровий глузд, уже побратими, порішили стати на солоний, сповнений пригод шлях чумацтва. 

(деякі слова писатиму через дефіс, бо цнот-ливий Клубний редактор не пропускає  )

   Їхні пригоди розпочалися зразу ж на порозі шинку, коли на Петра накинувся з лайкою та кулаками хазяїн, вимагаючи за останню балабайку горілки, на той час уже не існуючі гроші. Майбутній чумак трохи поспостерігав бійку низенького шинкаря зі своїм великим животом і ним же, як лантухом, притиснувши нападника до одвірок, одержав першу «гучну» перемогу. Потім він, мов чапля, переступив через знеславленого ворога, маючи намір знайти на подвір’ї свого товариша Андрія, який завбачливо першим покинув шинок під приводом «стриножити коня». Та, підступний мов га-дюка, шинкар примудрився таки на останок схопити «переможця» за чобіт, і той сторчака полетів у п`янку прохолоду літньої ночі. Краєчком ока Петро встиг помітити, як шалено крутнувся у небі Чумацький Шлях. Він інстинктивно напружив останки побореного горілкою тіла, приготувавши їх до жорсткої зустрічі з землею. Але рандеву з Терра Інкогніто  не відбулося! Замість нього верхня частина  м’яко занурилася в запашне сіно, живіт боляче зустрівся з бортом мажари, а ноги несподівано поволоклися по землі. « Куди ж мене – до Пе-кла, а чи в Рай?» - спалахнула і негайно потонула у горілчано-адреналіновому ставку остання думка Петра, після чого він  провалився до бездонного урвища хмільного сновиддя, де за ним ганялися, вимагаючи гроші, ненависні родичі й, схожий на Асп-іда шинкар, одягнений чомусь у спідню білизну йог дружини Оленки. 
   Прокинувся Петро через добу на викраденій Андрієм, і ним таки керованій, мажарі шинкаря, що вже, поскрипуючи не мащеними колесами, тяглася за могутніми волами до Сивашу, загубившись у безкраїх просторах Дикого поля. Похмелившись схованкою хитрого хазяїна мажари, яку винюхав у сіні горбатий ніс Андрія, та зрозумівши, що він знову послизнувся на гарбузовій скибці, яку підклала «невгамовна хво-йда», Петро, вже твердо, вирішив скуштувати чумацької долі. От з тих пір, майже сім років, він і піряв мажарами сіль із Криму по всій Україні зі своїм не завжди вірним, і не завжди побратимом, Андрієм. 
   Описавши історію виникнення цього дивного тандему, я повертаю вас у духмяну степову ніч, точніше в момент її народження.

     Колесо вскочило у вибоїну і, невдоволено скреготнувши, поскакало в траву, розлякуючи коників та метеликів, що прилаштувалися там на ночівлю. Мажара струснулася і завалилася на один бік, скинувши, мов необ’їжджений жеребець, сонних чумаків у дорожню пилюгу. Вай-луватий Петро, не розуміючи що коїться, спробував підвестися. Невдало обравши за опору довгий ніс побратима, він щосили потягнув за нього. Андрій, якому до цього снилася гарненька польська панночка, розцінив це по своєму:
   - Ляхи! Ляхи! - заревів він, не розплющуючи очей. – Ану, бі-сові діти, скуштуйте козацької шаблі!
   З цими словами старий козак заповзято почав рубати «ляхів» лозиною, намацуючи їх у здійнятій баталією куряві. Петро у відповідь накинувся, як йому здалося, на польського лицаря, що жалив його кропивою…
   Хвилин через п’ять, коли сіра хмара дорожнього порохна вляглася, поглядові байдужих волів відкрилася така картина: Петро сидів на Андрієві верхи, позбавивши його можливості рухатися об’ємним черевом, а можливості говорити - набитою у рота травою. Здивуванню товстуна не було меж:
 - Ой, братику, це ти?! А де ж ляхи? – розгублено спитав він, по  ведмежому «обережно» злізаючи з, майже, роздавленого, як хрущ під колесами підводи, Андрія.
  - Му-му-му! – Видавив він з себе.
  - Ого, як ті зві-рюки тебе! – бідкався Петро, висмикуючи траву та пасма вусів з рота товариша. 
  Тільки-но Господь руками Петра повернув дар мовлення Андрію, той з козацьким запалом, що не згасав ніколи в середині нього, як не гасне вогонь в середині трухлявого пенька, вилив на голову побратима потік прокльонів, приправлених відбірною лай-кою усіх народів і країн, в яких він побував за часів служби на Січі.
    Із цього вавілонського місива слів Петро зрозумів лиш те, що ворог ганебно відступив, не витримавши натиску його могутнього та, ще чомусь, кабанячого кен-дюха. Не маючи достатнього об`єму смальцю у голові, щоб образитись, він подав руку Андрієві, допомігши підвестися. Потім турботливо дужими долонями, мало не вибивши душу з худорлявого тіла, обтрусив пилюку з одягу друзяки.
  - Му…му..! – ще не прийшовши до тями, заїкаючись від обтрушування, яке більше нагадувало нове побиття, промугикав Андрій.
  - Що братику? Хочеш сказати, який я молодець, що відбив тебе від ляхів? – наївно запитав Петро, обіймаючи за плече побратима.
  - Мур-ло безмозге! Ось, що я хочу сказати! Кнур з баранячою головою на тонких палях! – знову прорвало наче греблю Андрія, і він роздратовано струснув з плечей руку свого «рятівника». 
Потім, погойдавши з розпачу сивими кучерями на обезбриленій голові, стелячи під ноги яскравий килим відбірної лай-ки, він повільно пошкандибав у ніжні обійми різнотрав’я, шукати причину своєї наруги – колесо.
  - Ось і роби після цього людям добро, – ображено бубонів під свій, наче поїдений міллю ніс Петро, розвантажуючи з мажари важкі лантухи з сіллю.
  Воли меланхолічно ремиґали траву, по своєму тішачись раптовому відпочинку. Ніч огорнула степ крилами мороку, засіявши небесну ниву бурштиновим насінням зірок, яке негайно проросло і зацвіло золотавими квітами, що вальсували у жаркому мареві повітря. Всі звуки раптово зникли і лише легесенький вітерець-пустун шарудів, пробігаючи м’яким колоссям ковили, що переливалися сріблом в світлі повного, стиглого Місяця.
   Розвантажуючи десятий мішок і при цьому прорвавши його об край мажари, Петро зрозумів, що одному йому не впоратись. А тому секунду провагавшись, він з радістю облишив роботу до ранку. Повернувшись у той бік, де шаруділа трава від сліпих повзань на колінах, та час від часу виринали, виблискуючи в місячному сяйві дебелою дірою, старі козацькі шаровари, він гукнув:
  - Андрію! Облиш полохати місяць своєю гарматою! Вранці знайдемо те бі-сеня! Іди краще повечеряємо! – і, перехрестивши живота, з філософським виглядом, додав: - «На все свій час, і на все воля Божа».
  У відповідь йому, разом з грудкою землі, полетів дуже віртуозний про-кльон, що мав у своєму складі хитросплетіння усіх кусючих чор-тів з дідь-ковою матір’ю. Петро, що звик до постійних сварок дружини та періодичних сеансів жорсткого масажу кочергою, пропустив цей монолог повз вуха. Потім він неквапливо назбирав кураю, сухого будяку та, діставши з мажари кілька брикетів засушених волячих «подарунків», за допомогою старого кресала розпалив невеличке багаття. Діловито понишпоривши у старенькій, засмальцьованій полотняній торбині, він злагодив на знайденому у пилюці брилі Андрія «вишукану» чумацьку вечерю.
 
   Голодні язики полум’я, пританцьовуючи, тужилися дотягтися до харчів і хоч лизнути їх. Вони вже непомітно підповзли  по сухим травинкам до бриля, та пильне око Петра вчасно узріло цей підступ. Його довга нога вдягнена у лахміття, що колись носило гордовите ім’я – чоботи, прогорнувши відсталою  підошвою рівчак у землі, попередила злочин. Вогонь, злобуючи та плюючись іскорками у свого кривдника, невдоволено повернувся назад. Та, отримавши чумацького копняка, він не полишив своїх хижих умислів і тепер хвацько вихоплював із темряви нічних метеликів своїми зажерливими язиками, крадькома блискаючи яскравими спалахами в бік, такого жаданого, такого близького, і разом з тим - недосяжного  бриля.  
  
  Наполоханий раптовим подихом вітру, вогонь запалав яскравіше, освітивши постать Андрія, що наближалась. Хода козака нагадувала тріумфальний в’їзд Цезаря в Рим після завоювання Персії. Єдине, що їх відрізняло це те, що Цезар їхав у золотих шатах на колісниці, а Андрій у передертих шароварах цурпелив колесо  на собі. Та цей незначний факт вочевидь ніяк не засмучував козачину. З палаючими очима він возсів біля багаття і, витаючи в стані ейфорії, переможно проголосив:
  - Знайшов!
Петро на радощах смачно вперіщив побратима в плече:
  - От упер-тюх, таки знайшов його! Ну, молодець, братіку! – та секунду подумавши, розчаровано додав: - Чому тут радіти? Можна було б дочекатися ранку і не повзати годину в пітьмі на ка-рачках.
   Останні слова трохи приспустили «цезаря» на грішну землю та нагадали йому -  хто його «плебес»:
  - А бодай тобі..! Я не про колесо ! – зірвався на писк Андрій.
  - А про що тоді? – пропищав, перекривлюючи його, Петро.
  - А ось про що! – такою ж копійкою віддячив Андрій і, поставивши між багаттям і брилем дивної форми глиняний глечик, переможно завершив: - У траві знайшов!
  Вогонь миттю облишив полювання на лускокрилих і зацікавлено, з осторогою, почав гладити пекучими, променистими руками знахідку, плавно просуваючись угору, від широкого роздутого дна до довгої та вузької горловинки.
  - Що це? – ви-лупив очі Петро і схилився до знахідки так близько, що вогонь, скуштувавши смак його вусів, відсахнувся і незадоволено зашипів.
  - А це, братику Петрику, найсолодше що є в світі! – радісно примружившись та піднявши руки до неба прошепотів Андрій.
  - Що, мед? – по заколотницькому просичав Петро.
  Руки Андрія, як пошматоване ядрами вітрило козацької чайки, опали вниз, боляче вдарившись об коліна, що гострими вершинами стирчали із шароварських гір. Такої дурості він не чекав почути… Навіть від Петра. Вулкан ма-тюків заклекотав у нього в середині. Піропластичні потоки про-кльонів вже підіймалася по гортані, а ніс засопів набираючи в ще могутні легені повітря… Та Андрій не довів діло до виверження і останнім зусиллям волі заставив себе проковтнути лай-ку разом з образою.
 - Це скарб! – піднесено, намагаючись повернути зіпсовану урочисту мить, прогортанив у степ Андрій.
 Петро остовпів. В голові миттю промайнуло все його нікчемне, сповнене трудів та злиднів життя. А потім в очах, як на Великдень у Лаврі, засвітилося сотні свічок, і він, втративши свідомість, впав на спину у м’які обійми трави.

ID:  408987
Рубрика: Проза
дата надходження: 14.03.2013 18:52:18
© дата внесення змiн: 14.03.2013 18:52:18
автор: Осіріс

Мені подобається 1 голоса(ів)

Вкажіть причину вашої скарги



back Попередній твір     Наступний твір forward
author   Перейти на сторінку автора
edit   Редагувати trash   Видалити    print Роздрукувати


 

В Обране додали: Олекса Удайко
Прочитаний усіма відвідувачами (885)
В тому числі авторами сайту (16) показати авторів
Середня оцінка поета: 5.00 Середня оцінка читача: 5.00
Додавати коментарі можуть тільки зареєстровані користувачі..




КОМЕНТАРІ

Г. Король, 17.03.2013 - 18:48
Вражений! Не очікував від Вас прози - такої легкої, мальовничої, з вдало вплетеним у дійство гумором... Ще й з такою передмовою. Читаю із задоволенням 12 12 12
 
Осіріс відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Щиро дякую!!! 12 12 12 Приємно, що читаєте!
 
Наталя Данилюк, 15.03.2013 - 12:59
smile А Ви не тільки неперевершений поет-пейзажист, але й талановитий прозаїк! 12 Дуже цікаво ведете розповідь - з тонким гумором і мальовничими описами природи. 12 flo26 flo22 flo21 flo18
 
Осіріс відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
smile Дякую за високу оцінку! 16 give_rose give_rose give_rose
 
Любов Ігнатова, 14.03.2013 - 20:11
чесне піонерське!
 
Осіріс відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
biggrin Все, Ви прийняті у мою організацію "Замордований читач", або "Чумацький Марафон"!!! biggrin 16 give_rose
 
Любов Ігнатова, 14.03.2013 - 19:48
Проза у Вас теж нівроку! Урочисто обіцяю дочитати до кінця!
 
Осіріс відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
biggrin Обіцянку приймаю! Разом з об`єктивною оцінкою у кінці. wink 16 give_rose
 
Олекса Удайко, 14.03.2013 - 19:09
12 Прочитаю, обов"зковао! Мова - мый біль! Але зараз сам вимушений терміново писати "прозу" життя - рецензію! Бісів "коловорот"! friends friends friends
 
Осіріс відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Чекатиму Вашого вердикту, як спеціаліста, з приводу моїх "прозованих" здібностей. smile 12
 

ДО ВУС синоніми
Синонім до слова:  аврора
Маргіз: - Мигавиця, кольорова мигавиця
Синонім до слова:  аврора
Юхниця Євген: - смолоскиподення
Синонім до слова:  аврора
Ніжинський: - пробудниця-зоряниця
Синонім до слова:  метал
Enol: - ну що - нічого?
Знайти несловникові синоніми до слова:  метал
Enol: - той, що музичний жанр
Знайти несловникові синоніми до слова:  аврора
Enol: - та, що іонізоване сяйво
Синонім до слова:  Бабине літо
Маргіз: - Осіннє танго
Синонім до слова:  Вірний
Маргіз: - Вірний - однолюб
Синонім до слова:  гарна (не із словників)
Маргіз: - осяйна
Знайти несловникові синоніми до слова:  Вичитка
Юхниця Євген: -
Знайти несловникові синоніми до слова:  Мобілізація
Юхниця Євген: -
Знайти несловникові синоніми до слова:  Рахманий
Mattias Genri: -
Синонім до слова:  гарна (не із словників)
Mattias Genri: - sliczna...
Синонім до слова:  видих
Наталя Хаммоуда: - Відди́х, зди́х.
Синонім до слова:  Вірний
Eyfiya: - Непохитний
Синонім до слова:  Вірний
levile: - Незрадливий Вірний
Знайти несловникові синоніми до слова:  Верлібр
Андрій Ключ: - Танцпро – танцююча проза
Синонім до слова:  Церата
Олекса Терен: - Обрус.
Знайти несловникові синоніми до слова:  видих
Enol: -
Синонім до слова:  гарна (не із словників)
Микола Холодов: - Кльова, Класна, Красна.
Синонім до слова:  Церата
Neteka: - Вощонка
Синонім до слова:  Церата
dashavsky: - Клейонка.
Знайти несловникові синоніми до слова:  Церата
Юхниця Євген: -
Синонім до слова:  гарна (не із словників)
Neteka: - Писана
x
Нові твори
Обрати твори за період: